Розділ 3

З кожним кроком серце калатало все швидше, а язик дедалі сильніше лип до піднебіння. І долоні пітніли. Перед тим як постукати у двері кабінету боса, я ретельно витерла їх об тканину спідниці. Вона в мене така, що вологих плям не буде помітно.

Постукала у двері. Почула «так».

Яровицький сидів за своїм робочим столом. Промені лінивого осіннього сонця, що лилися у вікно, ковзали по його густому світлому волоссю з легкою сивиною, по високих вилицях, золотили трохи густішу, ніж зазвичай, щетину, яка йому страшенно пасувала. І медична форма зеленого кольору, у яку він був одягнений, теж пасувала. 

Стомлений, дуже. Хоч зараз тільки ранок. Наче схуд на кілька кілограмів, під очима залягли тіні. Від побаченого серце болісно стиснулося, занило…

— Добрий день, Андрію Романовичу, — намагаючись заткнути рота дурному серцю якнайділовитішим тоном, сказала я.

— Добрий. Сідайте, — він указав на крісло навпроти столу.

Я сіла. Випростала спину й склала руки на колінах. Переплела пальці, щоб сховати тремтіння. Подивилася чоловікові в обличчя. Воно було непроникним.

— Як відпустка? Добре відпочили?

— Чудово.

Пауза. Його погляд на моєму обличчі, на грудях. Важкий, гарячий… Або, може, Настю, варто було вдягнути на роботу не таку облягаючу блузку!

— Ви просили мене зайти…

— Так, — він нервовим рухом склав папери у стос, — У мене до вас ділова пропозиція.

Ділова! Ну, звісно. А чого ти чекала, Настю? Що він покличе тебе до свого кабінету, щоб запропонувати зустрічатися? А якби й запропонував, ти б що? Радісно застрибнула б на ті самі граблі?

— Психологічний напрям необхідно розширювати, — продовжував Яровицький. — Він починався як експеримент і виявився доволі вдалим. Запитів стає все більше. Я хочу запропонувати вам повну ставку. П’ять днів на тиждень замість трьох. І, відповідно, підвищення зарплати.

П’ять днів на тиждень. Куди ти подінеш своїх онлайн-клієнтів, га, Настю? Ну, можна буде перенести їх на вечір. Більше роботи, більше грошей, менше часу думати про те, про що думати не варто.

Точніше — про кого, так, Настю?

І бачитися ви тепер будете п’ять днів на тиждень, так?

— Я… Це було б чудово. Я погоджуюся.

— От і добре. Тоді пропоную не відкладати й уже з цього місяця скласти новий графік. І щодо зарплати. Що скажете про ось таку суму? — розблокувавши свій смартфон, він кілька разів торкнувся екрана й розгорнув його до мене.

Я ледве не присвиснула. Можна буде взагалі не хвилюватися про кількість онлайн-клієнтів. І дозволити собі більше.

І бачитися ви тепер будете п’ять днів на тиждень, так?

— Я… Мене влаштовує.

— Тоді я попрошу відділ кадрів скласти новий договір, — сказав Яровицький.

Знову пауза. Він упіймав мій погляд. У його очах я помітила щось таке… Знаєте, так не дивляться на просто підлеглу, просто колегу.

Лише мить. Кілька секунд — і все.

— Ну, тоді я піду. Гарного вам дня, — незграбно підвелася.

Зачепилася навіть незрозуміло за що й мало не впала. Біжи, Настю, біжи!

Він теж підвівся. Обійшов стіл. Підійшов ближче. Надто близько. Запах його парфуму — деревний, із цитрусовими нотами — огорнув і закрутив голову.

— Анастасіє… Настю!

Я завмерла. Знову подивилася на нього. У його блакитних очах плескалося щось темне, виснажене.

— Я хотів… — він осікся, відвернувся до вікна. — Вибачте. Це все. Можете йти.

Я стояла, не в силі зрушити з місця. Чекала. Чого? Не знаю. Усе всередині благало його сказати щось… Що саме?

Не знаю.

Але він мовчав, дивлячись у вікно.

— Добре, — прошепотіла я. — Гарного дня.

Вийшла. У коридорі притулилася до стіни, заплющила очі. Він нічого не сказав про той вечір. Може, вже й забув. Тобто, швидше за все. А ти, як повна ідіотка…