Розділ 3

З кожним кроком серце калатало все швидше, а язик дедалі сильніше лип до піднебіння. І долоні пітніли. Перед тим як постукати у двері кабінету боса, я ретельно витерла їх об тканину спідниці. Вона в мене така, що вологих плям не буде помітно.

Постукала у двері. Почула «так».

Яровицький сидів за своїм робочим столом. Промені лінивого осіннього сонця, що лилися у вікно, ковзали по його густому світлому волоссю з легкою сивиною, по високих вилицях, золотили трохи густішу, ніж зазвичай, щетину, яка йому страшенно пасувала. І медична форма зеленого кольору, у яку він був одягнений, теж пасувала. 

Стомлений, дуже. Хоч зараз тільки ранок. Наче схуд на кілька кілограмів, під очима залягли тіні. Від побаченого серце болісно стиснулося, занило…

— Добрий день, Андрію Романовичу, — намагаючись заткнути рота дурному серцю якнайділовитішим тоном, сказала я.

— Добрий. Сідайте, — він указав на крісло навпроти столу.

Я сіла. Випростала спину й склала руки на колінах. Переплела пальці, щоб сховати тремтіння. Подивилася чоловікові в обличчя. Воно було непроникним.

— Як відпустка? Добре відпочили?

— Чудово.

Пауза. Його погляд на моєму обличчі, на грудях. Важкий, гарячий… Або, може, Настю, варто було вдягнути на роботу не таку облягаючу блузку!

— Ви просили мене зайти…

— Так, — він нервовим рухом склав папери у стос, — У мене до вас ділова пропозиція.

Ділова! Ну, звісно. А чого ти чекала, Настю? Що він покличе тебе до свого кабінету, щоб запропонувати зустрічатися? А якби й запропонував, ти б що? Радісно застрибнула б на ті самі граблі?

— Психологічний напрям необхідно розширювати, — продовжував Яровицький. — Він починався як експеримент і виявився доволі вдалим. Запитів стає все більше. Я хочу запропонувати вам повну ставку. П’ять днів на тиждень замість трьох. І, відповідно, підвищення зарплати.

П’ять днів на тиждень. Куди ти подінеш своїх онлайн-клієнтів, га, Настю? Ну, можна буде перенести їх на вечір. Більше роботи, більше грошей, менше часу думати про те, про що думати не варто.

Точніше — про кого, так, Настю?

І бачитися ви тепер будете п’ять днів на тиждень, так?

— Я… Це було б чудово. Я погоджуюся.

— От і добре. Тоді пропоную не відкладати й уже з цього місяця скласти новий графік. І щодо зарплати. Що скажете про ось таку суму? — розблокувавши свій смартфон, він кілька разів торкнувся екрана й розгорнув його до мене.

Я ледве не присвиснула. Можна буде взагалі не хвилюватися про кількість онлайн-клієнтів. І дозволити собі більше.

І бачитися ви тепер будете п’ять днів на тиждень, так?

— Я… Мене влаштовує.

— Тоді я попрошу відділ кадрів скласти новий договір, — сказав Яровицький.

Знову пауза. Він упіймав мій погляд. У його очах я помітила щось таке… Знаєте, так не дивляться на просто підлеглу, просто колегу.

Лише мить. Кілька секунд — і все.

— Ну, тоді я піду. Гарного вам дня, — незграбно підвелася.

Зачепилася навіть незрозуміло за що й мало не впала. Біжи, Настю, біжи!

Він теж підвівся. Обійшов стіл. Підійшов ближче. Надто близько. Запах його парфуму — деревний, із цитрусовими нотами — огорнув і закрутив голову.

— Анастасіє… Настю!

Я завмерла. Знову подивилася на нього. У його блакитних очах плескалося щось темне, виснажене.

— Я хотів… — він осікся, відвернувся до вікна. — Вибачте. Це все. Можете йти.

Я стояла, не в силі зрушити з місця. Чекала. Чого? Не знаю. Усе всередині благало його сказати щось… Що саме?

Не знаю.

Але він мовчав, дивлячись у вікно.

— Добре, — прошепотіла я. — Гарного дня.

Вийшла. У коридорі притулилася до стіни, заплющила очі. Він нічого не сказав про той вечір. Може, вже й забув. Тобто, швидше за все. А ти, як повна ідіотка…

*******

Знову полетів час. Для мене склали новий графік, а кількома днями пізніше я отримала аванс. І мені б радіти сумі, а я…

— Настю, я не хочу лізти тобі в душу, але хвилююсь. Ти точно в порядку? — насторожено запитувала Дана, коли ми зібралися на нашу традиційну суботню каву.

Ми з нею дружимо сто років. Звісно, вона все помічає.

— Я не стала робити дурниць, як і обіцяла. У нас із тим чоловіком… Нічого не було і не буде, — вимовити це вголос було боляче.

Але це був необхідний біль. Необхідний для того, щоб потім стало легше. Цікаво, коли ж це саме «потім» настане? Як не з’їхати з глузду в очікуванні, особливо коли бачиш Яровицького вдвічі частіше, ніж раніше?

Може, мені звільнитися?

Ага, Настю, правильно. Ти щойно фактично отримала підвищення, вийшла на зовсім інший рівень зарплати, можеш не паритися щодо конкурентів в онлайні й кількості клієнтів — і що? Просто підеш через свою дурну…

— Анастасіє Антонівно, щось ви виглядаєте не дуже. Почався ретроградний Меркурій?

Ще один робочий ранок, кімната відпочинку, кавомашина — і Давидов, як на зло. Лише його й бракувало.

Я погано виглядаю?

— Не розумію, про що ви, Михайле Костянтиновичу, — я вперлася поглядом у його насмішкуваті сірі очі.

Чорт, навіщо йому такі довгі вії? Він же чоловік. Причому огидно дратівливий чоловік. От де та справедливість, а?

— Це щось пов’язане з астрологією, так?

— Вам видніше, — чуттєві губи скривилися в усмішці.

— А мені здається, що саме вам. Адже саме ви згадали це явище. Можливо, ваші чіпляння до мене якраз і пов’язані з таємним захопленням астрологією, якого ви, весь такий брутальний дядько, соромитеся? Ну й, не знаючи, вважаєте її аналогічною психології, і тому вас так дратую я? Яка зробила своє хобі професією. Знаєте, для цього в психології навіть термін є…

Поки я це говорила, всередині щось радісно здригнулося. Радісно й збуджено. Як завжди, коли цей бісячий тип відкривав рота в мій бік.

— Не буду ображатися на ваше припущення. Тому що питання про зовнішній вигляд був нетактовним. Один-один, — і раптово ставши серйозним, він додав: — Якщо раптом потрібна якась допомога, то просто скажіть мені. Я серйозно.