Розділ 2

Стоячи перед дзеркалом, я розчісувала волосся. Каштанові пасма вигоріли під палючими променями анталійського сонця й набули рудуватого відтінку. Так навіть краще, ще більше пасує до моїх блакитних очей. Шкода тільки, що через солону воду кінчики перетворилися на солому, тож доведеться після повернення підстригтися. І це ж я вирішила відрощувати своє каре, ага!
Але заради купання в морі це не така вже й велика жертва…
Я його обожнювала так само сильно, як гори. Воно надихало, лікувало…
Лікувало, так, Настю? Раніше. А зараз із цим завданням впоралося так собі. Тому що ти вже тиждень тут, а все одно…
А все одно я постійно думала про нього. Про Андрія.
Після того вечора в клініці я всіма силами уникала його. Мало не ховалася у своєму кабінеті, приходила й ішла з роботи, як злодійка, а в рідкісні моменти, коли ми перетиналися, не могла навіть підняти на нього очі. Бо боялася, так… Боялася зустрітися з ним поглядом і побачити… Що саме? Жаль? Зніяковілість? Байдужість? Чи, ще гірше…
За два тижні в клініці я мало з глузду не з’їхала.
Добре, що потім за планом була відпустка. Цілий тиждень на Середземному морі. Думала, що тут мені стане легше, але…
Куди б ти не поїхала, ти всюди береш із собою себе.
Я відвела погляд від дзеркала й подивилася у вікно. Вид відкривався приголомшливий — бірюзове море, білий піщаний пляж, у далині виднілися гори, укутані легкою білою імлою. Пальми похитувалися на вітрі. Просто райське місце, створене для відпочинку душею й тілом. Шкода тільки, що в моєму випадку відпочило лише тіло…
Увімкнувся телефон. Я сіпнулася, тремтячою рукою взяла його. Телефонувала Дана, моя найкраща подруга. Не він! Звісно ж, не він, Настю! З якого дива Яровицькому тобі телефонувати, якщо він не зробив цього за минулі три тижні. Не телефонував, не намагався поговорити з тобою ні про що, крім роботи.
— Як справи? — голос подруги звучав нервово й збуджено.
Чи не сталося чогось. У Дани й її хлопця Демида повна ідилія в стосунках. Зараз. А от раніше…
— Не згоріла?
— Звичайно, ні. Сонцезахисний крем і гідрокостюм відпрацювали на всі сто відсотків. А ти як? Як Карпати?
Дана й Демид познайомилися в Карпатах якраз рік тому. І от знову туди поїхали, щоб відзначити річницю.
— Демид зробив мені пропозицію! — радісно вибухнула слухавка.
Я заплющила очі. Радість за подругу змішувалася з чимось гірким у грудях.
— Дано, я така рада за вас, — сказала я, і голос зрадницьки здригнувся. — Вітаю!
— Настю, — Дана, звісно, одразу вловила інтонацію. — У тебе там усе гаразд?
— Так! — я постаралася відповісти якнайжвавіше. — Усе чудово. Тепер навіть краще. Я, звичайно, припускала, що він зробить тобі пропозицію…
— Настю, я тебе знаю тисячу років…
Я пройшлася номером. Погляд зачепився за розкриту валізу, заповнену речами. Скоро в мене трансфер до аеропорту. Відпустка закінчилася.
Післязавтра я знову побачу його.
— Ну, трохи шкода їхати, — не правда, але й не відверта брехня.
— На-асть…
Подруга про Яровицького не в курсі. Тому що… Тому що я психолог. Тому що мова про мого одруженого боса. Тому що я колись відмовляла її від стосунків із Демидом, бо почалися вони, м’яко кажучи, неправильно. Почалися, а продовжилися взагалі як справжній трилер! Але в підсумку ось як усе в них склалося — чудово.
А що, як…
— Тільки не кажи, що Ваня тобі написав, — пролунало в слухавці.
— Ні! Ні, звичайно ж, ні. Але навіть якби й написав, я б послала його. Все давно в минулому…
— Тоді що?
— Ну…
Може, розповісти їй? Ми ж найкращі подруги. І Дана колись була в подібній ситуації. Хто, як не вона, зрозуміє мене? Або ж згадає мою власну реакцію на її роман.
— Є один чоловік…
— Курортний роман? Тільки не кажи, що ти залипла…
— Ні! Ні, звичайно ж, ні! — заторохкотіла я. — Він… Узагалі не звідси. З Києва. У Києві…
— Ура! Хто він? Ким працює? Може, ви поїхали у відпустку разом? Тільки не думай, я не образилася б, що ти не розповіла. Сама пам’ятаю, як важко підійти до цієї розмови…
— Ні, не поїхали… Дано, ми не разом. Він… не вільний! — от. Сказала.
— Одружений? — насторожено відгукнулася слухавка.
— Розлучається…
Дана зробила паузу.
— Колишні, свіжорозлучені… Щось мені Іваном запахло. Тобі — ні?
— Це зовсім інше, — прозвучало дуже жалюгідно.
— Після Вані ти мені обіцяла, що більше не вибиратимеш проблемних мужиків і не будеш їм безкоштовною терапевткою з функцією сексу й борщів.
— Я пам’ятаю… Я все розумію, але… Слухай, він не ниє, не навішує на мене свої проблеми. Він просто чесний. Відкритий. Вразливий. Точно як колись Демид…
— Настю, Демид не був одружений, коли ми познайомилися. І наша історія з Демидом — виняток із правил. Рідкісний. Ми з ним по лезу ходили весь час. Чим далі, тим більше я це розумію. І те, що все склалося — чудо.
— Знаю…
— Слухай, що б ти не зробила, я буду на твоєму боці. Завжди.
— Дякую. Я… знаю. І ти права. Я… не робитиму дурниць, обіцяю. І ти пробач. У тебе такий момент, а я навісила на тебе свої драми.
— Ми — подруги. Я завжди рада тебе вислухати.
— Знаю. Ну, досить про мене. Давай про вас. Ви вже обрали дату? І як усе буде? Ти ж візьмеш мене в подружки нареченої, правда?
Ми ще трохи поговорили, обговорюючи весілля, потім попрощалися. Це відволікло мене. А ще… Подарувало надію. Якщо в Демида й Дани вийшло, то, можливо, і в нас…
Таке враження, ніби тобі хтось щось пропонує, Настю! За що ти вчепилася? За порив на адреналіні? Ай, молодець!
Чоботар без чобіт!
Я закінчила збори, перевірила, чи нічого не забула в номері, віддала ключ адміністраторові в лобі й попрямувала до автобуса. Останній погляд на море — спокійне, безтурботне. Воно залишиться тут, а я повернуся у своє життя.
До роботи.
До нього.
*******
Вестибюль клініки зустрів звичною прохолодою, ніжним ароматом освіжувача повітря, змішаним зі смачним запахом кави, яку пила Юля. Дівчина сиділа за стійкою рецепції, перебираючи якісь папери.
— О, привіт! З поверненням! Щось ти взагалі не засмагла, — сказала Юля, піднімаючи голову.
— Фотостаріння, збільшення ризику виникнення меланоми… Ну, Юль, яка засмага? — доброзичливо нагадала я.
Юлі двадцять один рік. У цьому віці інстинкт самозбереження — просто словосполучення.
А в двадцять шість років, Насть? Саме його наявність змушує тебе мріяти стрибнути на ті самі граблі.
— Ти маєш рацію, — знітилася дівчина. — Ну, а як загалом відпочинок?
— Чудово… Море тепле, готель прекрасний.
Я озирнулася. Хол виглядав, як завжди, — світлі стіни, мармурова підлога, великі вікна, крізь які лилося сонячне світло. Біля дальньої стіни стояли м’які крісла для очікування, між ними — журнальний столик із глянцевими журналами. Все чисто, стильно, сучасно. Дорога клініка. Престижна.
— О, наша тарологиня повернулася з відпустки! — пролунав позаду насмішкуватий хрипкуватий голос.
Тільки його з самого ранку й бракувало. Я закотила очі.
— Що готує нам майбутнє, Анастасіє Антонівно? Ви вже зробили розклад на цей місяць? Чи, може, краще щотижнево?
Михайло Костянтинович Давидов, лікар-кардіолог, хірург, власною персоною. Знайомтеся, так би мовити. Тридцять п’ять років, темне волосся у вічному безладі, сірі очі, квадратна щелепа й сто дев’яносто сантиметрів рельєфних м’язів та тупих саркастичних коментарів щодо моєї професії. Найдратівливіший персонаж нашої клініки.
І найкрасивіший, чорт забирай. Якби не знати, що він лікар, можна було б подумати, що це якийсь відомий актор, чесне слово. Розбивач сердець і водночас їхній рятівник, ага. Сьогодні на ньому темно-сірий костюм, біла сорочка, краватка кольору морської хвилі. Хоч бери та випускай його на якусь фотосесію для люксового бренду…
— І вам доброго ранку, Михайле Костянтиновичу. Психологія не має нічого спільного з картами таро, про що я неодноразово уточнювала для вас. Невже забули? І як тільки з такою жахливою пам’яттю змогли стати лікарем? — обернувшись до нього, прошипіла я.
Наші погляди зустрілися. У сірих очах чоловіка танцювали задоволені бісенята. А як же — вивів мене на емоції.
Скільки разів ти обіцяла собі не звертати на нього уваги, а, Настю?
— Як це — не має, Анастасіє Антонівно? І те, й інше — безглузді псевдонаукові…
— На думку людини, яка не розбирається в психології? — я почала закипати.
Юля хихикнула. Мені стало соромно. Бо майже кожна наша зустріч із Давидовим закінчувалася ось такими «вправами в дотепності», і колеги навіть робили ставки, хто переможе цього разу.
Ганьба, Настю.
— На думку людини, яка рятує життя за допомогою знань доказової медицини, — чуттєві губи чоловіка розтягнулися в задоволеній посмішці. — Наприклад, у п’ятницю я зробив операцію — імплантацію штучного клапана пацієнтові з гострою серцевою недостатністю, завдяки чому він житиме далі. Чи замість цього варто було… Як там у вас? Поговорити з ним про почуття?
— Ви порівнюєте тепле з м’яким, Михайле Костянтиновичу. Втім, як завжди…
Увімкнувся телефон. Коли я подивилася на дисплей, серце пропустило удар. Повідомлення від Андрія з проханням зайти до нього…
— Перепрошую, у мене немає часу продовжувати цю безглузду розмову. Головний лікар викликає. Гарного дня, Юлю.
— І тобі, — ледь стримуючи усмішку, відгукнулася дівчина.
Утім, зараз мені стало байдуже на те, як безглуздо я виглядала, знову й знову ведучись на провокації Давидова. Мені стало байдуже взагалі на все, крім того, що…
За кілька хвилин я знову побачу його…