Розділ 1

Рядки на моніторі комп’ютера почали плисти перед очима, а самі очі нещадно пекло. Я заплющила їх, потерла пальцями…
Ну от, Настю, молодчинка! Тепер туш переміститься з вій під очі, і ти будеш схожа на єнота. І нехай! Все одно ніхто не побачить. Бо пізній вечір, клініка давно спорожніла…
І він, скоріше за все, уже поїхав додому.
Він… Андрій Романович Яровицький. Мій бос.
— Твій одружений бос, Настю, — пробурмотіла собі під ніс.
Уже майже не одружений. Він розлучається. Про це пліткує вся клініка. Але цей факт нічого не змінює. Ні-чо-го.
Він не для тебе. Між вами нічого не може бути. Навіть мріяти про це професійно й етично неправильно. А ти мрієш. Мрієш про нього вже кілька місяців!
Подумки обсмикнула себе, вкотре заборонила думати… про нього. Вимкнула комп’ютер, підвелася й солодко потягнулася. Здавалося, спина, що затекла від довгого сидіння, зараз віднайде голос і застогне від задоволення. Взяла сумку, вимкнула настільну лампу…
Коридор зустрів мене тишею й напівтемрявою — чергове освітлення залишало більше тіней, ніж світла. Мої підбори цокали по плитці надто голосно в сонній нічній тиші клініки.
Коли вийшла з ліфта на першому поверсі, почула голоси.
— Петра Анатолійовича вже немає на місці. Його зміна давно закінчилася, — голос Юлі, нічної адміністраторки, звучав налякано. — Буде тільки завтра…
— Ти брешеш! — перебив її п’яний чоловічий голос.
Він належав кремезному чоловікові років п’ятидесяти, недбало одягненому й явно сильно п’яному. Чоловік нависав над медсестрою, і в руці у нього було горлечко розбитої пляшки.
Я застигла, вся стиснулася. Серце розігналося десь у горлі, навіть нудити почало від страху. У цей момент незнайомець помітив мене й чкурнув назустріч.
— Де Ковальчук? — прогарчав, нависаючи наді мною.
— Я… я не знаю, — пробелькотіла я. — Напевно, уже вдома, пізно ж. Майже ніч. А… А мене звати Анастасія Антонівна, я… теж лікар, — брехня заради порятунку, ага, — Можливо, я можу вам чимось допомогти?
— Допомогти? А давай! Поверни мені дружину, яку вбив цей покидьок! Зарізав на операційному столі!
От тепер я зрозуміла, хто він. Пригадала. Цей чоловік був чоловіком пацієнтки нашого нейрохірурга, Петра Анатолійовича, яка кілька днів тому померла під час надскладної багатогодинної операції. Ковальчук не був винен, він зробив усе, що міг…
— Прийміть мої співчуття, — мій панікуючий мозок дивом видав правильні слова. — Це страшна втрата…
— Засунь свої співчуття знаєш куди?! — закричав чоловік і відштовхнув мене.
Так сильно, що я не втрималася й впала.
Наступної миті його ніби бульдозер зніс. Буквально кілька секунд — і він уже лежав на підлозі, утримуваний у борцівському захваті… Яровицьким! Той легко тримав важку чоловічу фігуру, не даючи поворухнутися.
Як казковий супергерой — з’явився нізвідки в потрібний момент і врятував мене!
Дитячий садок, Настю!
— Ви цілі? — це він мені.
Очі в очі. Його блакитні — в мої… Точно такі ж самі. У нас з ним очі одного кольору…
— Т-так…
У цей момент з’явилася охорона, яку, судячи з усього, встигла викликати Юля.
— Що за чорт?! — рикнув Яровицький.
— Вибачте, Андрію Романовичу, я не знаю, як ми…
— Завтра вранці о восьмій тридцять — обидва в мій кабінет, — перебив його бос. — А зараз відведіть його. З’ясуйте, з ким із його родичів можна зв’язатися, щоб його забрали…
— Є, Андрію Романовичу.
Він підвівся, допоміг підвестися мені. Легенький дотик його рук відчувався, як опік.
— У вас кров…
По білому рукаву його сорочки розтікалася червона пляма від глибокого порізу на руці.
— Подряпина, — відмахнувся він. — Ви точно цілі?
Я змогла тільки кивнути. Близькість його сильного тіла паморочила голову. Запах — свіжий деревний парфум — огортав, викликаючи бажання притиснутися носом до його плеча й вдихнути глибше.
— Дякую, що захистили мене, — заторохкотіла я. — Давайте я оброблю поріз…
Промайнула думка — ну ти, Настю, і дурепа. Він же сам може це зробити.
— Гаразд, — на мій подив погодився Яровицький.
Ми піднялися до його кабінету. Там я дуже незграбно завозилася, обробляючи його руку.
— Все, далі я сам, — у якийсь момент з усмішкою сказав він.
— Вибачте…
— За що ви вибачаєтесь? Я дуже вдячний за турботу. Я вже забув, яке це — коли про тебе хтось дбає, — наче самому собі сказав він.
Він наклав пов’язку, викинув використані матеріали.
Повисла ніякова пауза. Я стояла посеред його кабінету, не знаючи, що далі робити.
— Будете чай? — раптом запитав він.
— Б-буду.
Яровицький запросив жестом сісти на диван, а сам почав возитися з чайником. Знову пауза.
— Ви… не будете подавати заяву на нього? — молодець, Настю. Просто капітан Очевидність.
— А сенс? Ніхто ж не постраждав, що йому інкримінувати?
Він правий. А ти, Настю… Просто мовчи.
Чайник закипів. Андрій Романович поклав у чашки пакетики, залив окропом. Поставив їх на журнальний столик. Сів навпроти мене.
— Жахливо прозвучить, але в певному сенсі я йому заздрю, — бос опустив голову. — Краще втратити дружину буквально, ніж через зраду.
Наші погляди зустрілися. У синіх очах боса плескав океан болю.
— Ви здивовані… А я думав, що вся клініка вже в курсі, що я подав на розлучення.
Я розгублено знизала плечима. Почервоніла.
— Не соромтеся, це не якийсь секрет.
— Мені дуже шкода, Андрію Романовичу…
— Не варто, — він усміхнувся, але усмішка не торкнулася очей. Вони залишилися сумними.
Я мовчала, не знаючи, що сказати. А він продовжив, ніби його прорвало:
— Останні п’ять років наш шлюб був кошмаром. Поліні хотілося тусовок, яскравого життя, багато моєї уваги, а я… Я багато працював, щоб у них із дочкою все було, забезпечував сім’ю. У мене не було на все це сил. Хотілося просто домашніх вечорів, тиші, часу з дочкою. Ми постійно сварилися через це. Ледве не кожен сніданок і вечеря ставали полем битви. Я не йшов тільки заради Наталки.
Пауза. Я чекала на продовження, затамувавши подих. Я ж психолог. Працюю вже три роки й наслухалася всього і різного. Але одне діло — коли це клієнт, а інше…
Коли це твій бос, Настю! Бос! Одружений!
— Я застав її з іншим прямо в нас удома. З тренером із плавання. Як у дешевому серіалі, ага.
— О…
— Знаєте, що найдивніше? — він подивився на мене. — Я не відчув болю в той момент. Ні люті, ні образи. Тільки полегшення. Нарешті з’явилася вагома причина завершити цей фарс. І зробити це так, щоб не бути винним, бо винна вона.
— Не думаю, що це так, — тихо сказала я. 
Він довго дивився на мене, ніби обдумував почуте.
— Ви маєте рацію, — нарешті сказав він. — Мені боляче, але не через зраду. Болить тому, що, прокручуючи наше сімейне життя, я усвідомив, що нічого не зробив, щоб якось налагодити наші стосунки, знайти компроміс. Просто плив за течією, пояснював собі, що це тимчасова криза… Що я працюю, забезпечую, роблю все, що від мене залежить, і настане момент, коли вона це оцінить. Ну й злився на неї за виноси мозку.
Ми помовчали. Тиша була дивною — не напруженою, але густою. Наповненою чимось невисловленим, що висіло між нами.
— А у вас? — несподівано спитав він. — Що на особистому? Хтось чекає вдома?
Я усміхнулася.
— Ні. Останні стосунки закінчилися більше року тому.
— Чому?
— Колишня мого хлопця захотіла знову з ним зійтися, а він був радий і щасливий погодитися. Бо, як виявилося, зовсім її не забув, хоч присягався в протилежному. От так.
— Знаєте, це… на краще. Ви заслуговуєте того, хто обере вас.
— Знаю.
Наші погляди зустрілися. І в його блакитних очах я побачила щось, від чого збилося дихання. Тепло. Інтерес. І ще щось, чому я боялася дати назву.
І тут зникло світло.
Коротка мить і клініка поринула у темряву. Лише вогні міста за вікном давали примарне сяйво.
Я скрикнула від несподіванки.
— Напевно, знову якась аварія на підстанції, — сказав Андрій. — У них таке часто. Зараз…
Я почула, як він рухається, відкриває якусь шафу. Клацання запальнички, спалах полум’я…
Через хвилину на столику між нами вже мерехтіли три високі свічки.
— Тримаю про всяк випадок, — пояснив він, знову сідаючи на диван. — Генератор на першому поверсі має ввімкнутися через пару хвилин, але він живить критично важливі зони, і для адміністративних кабінетів його потужності не завжди вистачає. Тому нам залишаються свічки.
Я повільно опустилася на диван. Свічки відкидали м’яке світло на наші обличчя, залишаючи все інше в напівтемряві. Було тихо. Так тихо, що чутно було дихання — його, моє.
Щось змінилося. У повітрі, у просторі між нами. Наче темрява зняла якісь бар’єри, дозволила бути чеснішими.
— Настю, — тихо сказав він, і від того, як він вимовив моє ім’я — повільно, з особливою інтонацією — у мене перехопило подих.
— Так?
— Знаєш, я… — він помовчав, добираючи слова. — Та чорт! Я не повинен цього казати. Я розлучаюся, і я твій бос. Але мене давно тягне до тебе…
Він нахилився до мене. Наші обличчя опинилися зовсім близько. На відстані поцілунку…
— Зупини мене, — прошепотів він.
Я повинна була це зробити, знаю. Повинна була втекти. А ще краще — звільнитися наступного дня. Повинна була, але не змогла зробити нічого подібного. Бо раптом здійснилася моя мрія. Заповітна. Бо виявилося, що й він теж… Значить, усі ті погляди — надто довгі й надто чоловічі, які я ловила на собі, якісь дрібні знаки уваги… Усе це я собі не вигадала!
Це жахливо, Настю! Він — одружений…
Андрій протягнув руку, торкнувся пальцями моєї щоки. Легко, майже невагомо. Наче перевіряв — чи я реальна, чи це гра світла й тіні.
— Настасю…
Його пальці ковзнули до мого підборіддя, підвели обличчя. Я дивилася в його очі — блакитні, такі ж самі, як мої — і тонула в них.
Він нахилився. Я заплющила очі. Відчувала його дихання на своїх губах — близько, так близько…
І тут увімкнулося світло.
Різке, яскраве, болюче після майже повної. Я відсахнулася, він відступив на крок. Між нами раптом утворилася прірва — темна й холодна.
— Світло ввімкнули, — сказав Андрій.
Голос рівний, але я бачила, як стиснуті його щелепи, як напружені плечі. Він провів рукою по обличчю, відвернувся до вікна.
— Їдьте додому. Уже пізно.
— Так, — прошепотіла я. — Звичайно.
Я підвелася на тремтячих ногах. Взяла сумочку. Направилася до дверей, відчуваючи його погляд на спині. На порозі озирнулася.
— Дякую. За чай. За…
— На добраніч, Анастасіє Антонівно, — перебив він, так і не подивившись на мене.
Я вийшла.
У коридорі, притулившись до стіни, заплющила очі й глибоко вдихнула. Серце калатало десь у горлі. Руки тремтіли. Краплинка поту неприємно скотилася між лопаток і зупинилася на поясі штанів.
Біжи звідси!
І я побігла, як дурепа.
Ніхто за тобою не женеться. Нікому ти не потрібна.
Мене давно тягне до тебе…
Це взагалі було? Мені не здалося? Шкіра досі горіла від його дотиків…
Настю, що ти робиш? Якого біса ти це дозволила?