Глава 5. Алланш. Фермерство або акторство.

Проте грім пролунав звідки його не чекали. Через два роки Жан-Поль Бельмондо підхопив дуже сильну інфекцію легень, і з боксом довелося розпрощатися. Лікарі констатували, що у хлопчика зачатки туберкульозу і, якщо його не вивезти з міста на свіже повітря, виникнуть фатальні ускладнення. У післявоєнні роки батьки Жан-Поля проводили літні канікули в Алланші, зупиняючись у готелі «Бонналь». Цим високоповажним закладом керували Антуанетта Бонналь та її син П'єр, відомий як «П'єро». Коли молодшому сину скульптора поставили діагноз, він звернувся до  Антуанетти  та П'єро  Бонналів шз запитанням,, чи не могли б вони прийняти Жан-Поля на повний  пансіон приблизно на рік. Родина Бонналь погодилась, і саме так Жан-Поль став мешканцем Алланша. 
Трохи менше року Жан-Поль провів на природі серед пастухів, гір і худоби. Щоб зайняти себе хоч чимось, він допомагав сільським мешканцям, будуючи довжелезні огорожі, що не дозволяли тваринам тікати в ліс. Вечорами він гуляв, спостерігаючи захід сонця. Гуляючи до пізнього вечора, Жан-Поль він нерідко засинав на духмяному сіні в сараї місцевого фермера.
У Алланші юнак дуже швидко потоваришував із місцевими хлопцями та дівчатами. У вихідні дні Жан-Поль разом з новими друзями влаштовував велосипедні перегони околицями, а дорогою вони відвідували сільські ярмарки. Жан-Поль неодмінно брав участь у артистичних конкурсах, у яких, напевно, вперше випробував свій артистичний дар. Тоді юнак ще не відчував свого призначення, але виступ на імпровізованій сцені перед селянами та перемоги у конкурсах надавали хлопцеві неабияке задоволення. 

Зі спогадів Жан-Поля Бельмондо (переклад з французької):

«Справжній рай для такого юнака як я, якого пригнічують тіснота шкільних кімнат і якому постійно докоряють за «надлишок енергії». Я боявся смертельно скучити тут, вдалині від футболу та боксу, без моїх друзів, проте чудово проводжу час, адаптувався до безтурботного життя в горах й ні секунди не шкодую про міські будні. Я навчився будувати курінь з гілок, і відчуваю себе авантюристом, що потрапив на безлюдний острів. Тут серед зелених пасовищ від мене багато не вимагають - хіба що пасти вівці, мріючи. Або мріяти, коли пасеш вівці. Весь інший, вільний час я живу насиченим громадським життям ». 
    
  Жан-Поль постійно перебував на свіжому повітрі, практично без нагляду й мав можливість проводити вільний час відповідно до власних бажань. До їх числа входили велосипед та, через деякий час після приїзду, - дочка начальника вокзалу – тендітна Полетт, її обійми та поцілунки були юнакові «дуже приємні».
Розмірене життя на свіжому повітрі спонукало молодого Бельмондо до роздумів про майбутнє життя.
Юний Бельмондо так захопився цим новим життям, гірськими краєвидами, що простягалися настільки далеко, наскільки сягав погляд, радощами сільського життя, що у нього почали з’являтися думки залишитися тут назавжди та стати фермером. Він навіть розпланував, позичити у батька гроші на купівлю корів та овець. Ця ідея так захопила мозок хлопця, що одного дня Жан-Поль сів на поїзд у Париж з думками про прощання зі столичним життям та друзями… 

Зі спогадів Жан-Поля Бельмондо:

«З дитинства в мені була далека від патології неоднозначність, що змушувала  мене прагнути одночасно до двох діаметрально протилежних способів життя. З одного боку, апетит до життя, спонукає мене жити на повну, спалювати свої сили, ламати усі рамки, в тому числі й часові, плутати день та ніч, ганяти «без гальм», множити жарти та витівки, грати в небезпечні ігри з грошима, любов’ю та  гультяйством. Але з іншого боку, я мрію про спокій під ясним небом, хочу втекти від суєти, асфальту і прилягти поряд зі стадом корів. Товариства моєї родини мені вистачить для щастя, а скромна теплота сільських дерев’яних хатинок підходить мені більше ніж розкіш палаців. Жити спокійно день за днем здається мені ідеальним та головним у житті». 

Отже,   молодий   Жан-Поль   Бельмондо  відправився   у Париж…  
На вокзалі його зустрів батько. З усмішкою старший Бельмондо уважно слухав сина, який у захваті розмальовував красу сільського життя, проте дуже скоро перебив його й поставив одне просте запитання: 
«Чим же все ж таки ти хотів би займатися у житті?» 
Батько запропонував декілька варіантів так би мовити, від протилежного:
«Хочеш стати фермером та жити на свіжому повітрі? Або хочеш стати льотчиком-випробувачем, щоб вгамувати жагу ризику та бажання бачити неосяжні простори? Або, можливо» - соціальним працівником?» 
Далі він запропонував ще декілька можливих професій, кожна з яких була повною протилежністю до попередньої пропозиції. І це подіяло на молодого хлопця, розкрив йому очі на неадекватність його бажань.

Після деякого часу роздумів, Жан-Поль впевнено відповів:

«Тату, я хочу стати актором!»