Глава 4. Бокс. Жага перемог.

21 вересня 1948 року вся Франція затамувала подих. Біля радіоприймачів — у квартирах, кав’ярнях, клубах — люди слухали трансляцію зі США: бій французької легенди Марсель Сердан проти Тоні Зейл. Тисячі французів не лягали спати або прокидалися о третій годині ночі, щоб ловити крізь перешкоди голос коментатора. Ті, хто не мав власного радіо, збиралися групами біля вікон сусідів або в нічних кафе.
Того дня на стадіоні «Рузвельт» у Нью-Джерсі зібралося понад дев’ятнадцять тисяч глядачів, щоб побачити зіткнення двох легенд, чиї імена стали синонімами мужності.
У синьому куті — Тони Зейл, на прізвисько «Сталева людина» з Гері, штат Індіана. Чоловік, чиє обличчя нагадувало посічену шрамами гранітну скелю. Навпроти нього, красному куті — Марсель Сердан, - «Марокканський бомбардир». Улюбленець Франції, людина з сумними очима та вибуховою силою в кулаках.
Із першим гонгом стало зрозуміло: на ринзі зійшлися дві стихії. Зейл діяв як важкий молот — повільно, але невідворотно. Він методично цілив у корпус, намагаючись «зламати» суперника, як робив це з десятками інших. Але Сердан був невловимим. Він рухався навколо чемпіона, наче ртуть. Його серії були короткими, гострими та неймовірно точними. Кожен джеб залишав слід на обличчі Зейла, а кожен аперкот змушував стадіон затамувати подих. Француз не просто боксував — він писав картину своєї переваги. До одинадцятого раунду обличчя Зейла перетворилося на маску болю, але він уперто йшов уперед. «Сталева людина» виправдовувала своє прізвисько, відмовляючись падати. Та навіть витривалість має межі. Наприкінці раунду Сердан провів блискавичну комбінацію, що завершилася страшним за силою лівим хуком у щелепу. Зейл рухнув… Він ще знайшов в себе сили, щоб піднятися… Але рефері зупинив бій. 
Коли диктор оголосив, що Зейл не зміг вийти на дванадцятий раунд, у багатьох французьких містах люди вибігали на вулиці просто в піжамах, обіймалися та кричали від радості. Це був справжній національний екстаз.
Серед тих, хто не спав цілу ніч через різницю часових поясів, був п’ятнадцятирічний Жан-Поль Бельмондо. Він просидів біля приймача до самого ранку. Коли в одинадцятому раунді американець опинився у важкому стані й рефері зупинив бій, й Франція вибухнула радістю - разом із країною тріумфував і Жан-Поль.
Вранці  спеціальні випуски газет розкуповувалися за лічені хвилини. Заголовки на кшталт «Cerdan, Champion du Monde!» (фр. «Сердан — чемпіон світу!») прикрашали перші шпальти навіть найсерйозніших видань. Черги за свіжою пресою стояли з самого ранку, а люди обговорювали кожну деталь бою на ринках, у трамваях та в чергах за хлібом.
Це остаточно сформувало вибір п’ятнадцятирічного юнака.
 

Наступного дня Жан-Поль уже відчиняв двері боксерського «Авіа-клубу».
Клуб ховався в глухому закутку вулиці Рене-Буланже. Стародавня стерта бруківка, скрипучі залізні сходи, що загрозливо рипіли на кожному кроці, велика зала з двома допотопними рингами, обмеженими зношеними канатами. І запах — густий, терпкий: суміш поту, піску та вогкості, з якою ледве справлялася слабка піч. Місце ніби існувало тільки для тих, хто знав про нього знав.
Тренер спочатку поставився до новачка скептично — у п’ятнадцять років починати тренування вже трохи запізно. Але природна впертість, спортивність та чималий досвід вуличних сутичок швидко дали результат. Щоб займатися боксом, Жан-Поль мусив відмовитися від половини звичних розваг свого кварталу. Він повинен був регулярно відвідувати тренування і кілька разів на тиждень переходити Сену, прямуючи на північ міста.
Він тренувався чотири рази на тиждень, поряд із майбутнім чемпіоном Європи у напівсередній вазі — Морісом Озелем, який був відомий своєю витривалістю та технічністю. Хоча Озель був лише на рік старший за Жан-Поля, але вже мав за плечима досвід змагань та перемог. Загалом за свою боксерську кар’єру Моріс Озель провів понад шістьдесят професійних поєдинків і здобуде близько сорока чотирьох перемог — дуже солідний результат для того часу. Моріс Озель не стане світовою зіркою першої величини, але на рівні Франції, у своїй вазі, він був грізним суперником. Для підлітка таке сусідство на тренуванні означало занурення в інший світ — суворий, дисциплінований, без поблажок.
Моріс та Жан-Поль швидко знайшли спільну мову й потоваришували. Вже пізніше, ставши визнаною кінозіркою, Жан-Поль запросив Моріса зніматися в кіно. Озель став майстром епізодів і з’явиться у рекордній кількості, у порівняні з іншими акторами, - фільмів за участю Бельмондо — у двадцяти дев’яти.
Загалом Жан-Поль Бельмондо провів в аматорських змаганнях у напівсередній вазі вісім поєдинків: чотири перемоги нокаутом, три поразки й одну нічию.
Давній друг Жан-Поля Бельмондо, актор та режисер Шарль Жерар згадує: «У нього була не ліва, а динаміт. Коли його удар влучав, -  у вухах дзеленчало. До того ж він влаштовував спектакль у ринці, порхаючи немов метелик».
Інший товариш Жан-Поля, який теж згодом став відомим актором, - Домінік Зарді висловлювався більш тонко: «Головне, що у Жан-Поля було романтичне бачення боксу».
Головний тренер «Авіа-клубу» та наставник Бельмондо – мсьє Дюпен теж не шкодував похвали: «Він чудово працював на дальній дистанції. Мав нищівний удар лівою та рідкісну для боксу річ – інтелігентність у ринзі».
26 вересня 1950 року Жан-Поль мав зустрітися у двобої з Беном Йяйя. Пізніше Бельмондо згадував, що суперник був технічнішим й досвідченішим. Юний Жан-Поль добре розумів: цей бій може вирішити його боксерську долю.
Бену Йяйя Бельмондо програв…
Поразка по очках.
«Рішення суддів оскарджували., - згадує Шарль Жерар. «Поєдинок скоріш мав закінчитися нічиєю. Зал гудів…»
Та як би там не було, Жан-Поль Бельмондо цього разу був переможеним. 

Зі спогадів Жан-Поля Бельмондо (переклад з французької):

«Не думаю, що міг би стати великим чемпіоном, навіть якби наполіг на своєму. По-перше, я ненавидів отримувати удари – а це трохи заважає, якщо хочеш бути боксером. Й, на відміну від багатьох товаришів по клубу, у мене не було достатньо злості.
Для цього треба постраждати, поголодати, мати інстинкт виживання людини, якій нічого втрачати. Коли це нагальна потреба, що напружує ваші м’язи, зміцнює серце, допомагає згорнути гори, звалити титанів. Я ж був надто щасливою дитиною і надто розпещеним підлітком, щоб носити в собі цю лють».