Глава 2. Війна. Окупація. Клерфонтен.

Друга світова війна розірвала звичний ритм життя. Францію охопила паніка. Чоботи нацистів стрімко втоптували ідеали свободи, підбираючись дедалі ближче до Парижа.
Поль Бельмондо, хвилюючись за дружину й синів, ухвалює рішення відправити їх подалі від столиці — до невеликого родинного будинку в селищі Клерфонтен-ан-Івлін, неподалік від Рамбує.
У сільській місцевості жінці з двома дітьми було легше вижити, ніж у місті, яке будь-якої миті могло опинитися під окупацією. На сусідніх фермах ще можна було придбати справжні воєнні «делікатеси» — молоко, овочі, трохи м’яса.
Кожні три дні Мадлен сідала на велосипед і долала з десяток кілометрів у пошуках харчів. Вона поверталася навантаженою, часто падала на ґрунтових дорогах, обдираючи коліна, але вперто знову й знову сідала в сідло. У цих поїздках було більше героїзму, ніж у гучних промовах.
Жан-Поль і Ален також мали свою «місію» — вони навідувалися до сусідських садів по фрукти. Та поверталися майже з порожніми кошиками. Напівголодні хлопці не витримували спокуси — дорогою додому стиглі яблука й груші зникали безслідно.
Але, не  зважаючи на тяготи та негаразди життя під час війни, Жан-Поль та його старший брат Ален залишалися хлопчаками, які не забували й про звичайні хлопчачі забави. 
Війна змушувала дорослішати швидше. Але навіть серед нестачі й тривоги Жан-Поль залишався тим самим непосидючим хлопцем — із живими очима й невгасимою енергією. Світ довкола ставав суворішим, та внутрішній вогонь у ньому лише міцнів.
І, можливо, саме в ці роки — між сільськими дорогами, порожніми кошиками й маминими подряпаними колінами — в характері майбутнього Бебеля з’явилася впертість. Та, що допоможе йому вистояти в кіно, у житті, у випробуваннях, про які він тоді ще навіть не здогадувався.
Мати Мадлен Бельмондо з усіх сил намагалася облаштувати життя родини в нових, суворих умовах. Війна перекреслила звичний уклад, але не зламала її впертості. На щастя, на сусідніх фермах ще можна було придбати справжні «скарби» воєнного часу — трохи м’яса, овочів, молока.
Кожні три дні вона сідала на велосипед і долала з десяток кілометрів по сільських дорогах. На зворотному шляху, навантажена торбами з провізією, не раз втрачала рівновагу, падала, підводилася і знову їхала. Додому поверталася з подряпаними колінами — але з повними сумками.

Зі спогадів Жан-Поля Бельмондо (переклад із французької): 

«Червоні коліна — червоні, як помідори в сітці на багажнику. Мама знову сідає на велосипед. Вона щойно впала, але знову, не здригнувшись, вступає в поєдинок із двоколісною машиною. Велосипед нестійкий, їй важко тримати рівновагу. Вона падає й падає, але усмішка, як і раніше, осяює її обличчя, попри коліна в саднах і подряпинах. Завдяки її завзятості ми не голодуємо».

У цих словах — уся війна очима дитини: не стратегія, не політика, а червоні коліна матері й усмішка, яка сильніша за страх.
Та густі дерева клерфонтенського лісу не могли сховати дітей від справжніх жахів війни. Небо над околицями Рамбує часто перетворювалося на арену смертельних повітряних боїв. Авіація союзників і Люфтваффе сходилися в небі, і земля здригалася від гуркоту моторів, свисту пікіруючих літаків, пострілів і вибухів.
Люди завмирали. Діти дивилися.

Зі спогадів Жан-Поля Бельмондо (переклад із французької):

«У Клерфонтені я був зовсім малим. Ми з братом познайомилися з отцем Граціані. Він збирав дітей із навколишніх сіл, і ми разом ішли до лісу шукати збитих льотчиків. Майже всі вони були мертві. Ми ховали їх за маленькою місцевою церквою. Мої дитячі спогади того періоду — це щоденні нові труни й окуляри пілотів на них. Звичайно, людина до всього звикає, і тоді я не сприймав це серйозно — ми ж були дітьми».

Дитинство поруч зі смертю — страшна школа. Але діти дивним чином уміють захищатися від реальності. Вони продовжують гратися.
Хлопчаки мріяли знайти живого американського пілота й урятувати його. Та такі випадки траплялися рідко. Згодом багато з тих юних «рятувальників» отримали своєрідні трофеї — кобури, патронташі, частини амуніції. Війна входила в їхні ігри майже непомітно.
 
«У Клерфонтен німців було небагато, - продовжує згадувати Жан-Поль Бельмондо, - вони були головним чином навколо Рамбує. Але війну я бачив. Над селищем не припинялися повітряні бої. Пам'ятаю день, коли моя мати спускалася в льох, вхід в який розташовувався зовні дома. Я вийшов, щоб щось сказати їй і побачив, як американський літак летить прямо на наш будинок і «поливає» чергами з кулемета. Виявилось, що він стріляв в німців, які тікають в ліс. Ми тоді не постраждали, але як згадує мама, я ревів навзрид хвилин двадцять без зупинки. Згодом в місто вступили американці. Ми, хлопчиськи, обмінювали ящики із стиглими томатами на жуйку і сигарети «Честерфілд».

Та навіть у цих умовах Жан-Поль не втрачав своєї потреби в грі — вже театральній. Разом із друзями він влаштовував маленькі вистави для батьків і сусідів. Вони імпровізували на військові теми, перебільшували, кривлялися, жартували. Сміх лунав там, де ще недавно гуркотіли вибухи.
Можливо, саме тоді він уперше відчув, що сцена — навіть імпровізована, навіть із дощок і старих простирадл — здатна перемогти страх.

У жовтні 1942 року частина німецьких військ залишила Париж, і Мадлен вирішила повернутися з синами до квартири на вулиці Віктора Консідерана. Родина знову опинилася у своєму «королівстві».
Але Париж уже був іншим.
Коли починали вити сирени, люди кидалися до найближчої станції метро Станція Денфер-Рошро — її глибина давала шанс урятуватися від бомб. Під землею тіснилися родини, плакали діти, дорослі мовчки чекали.
Та метро не могло врятувати будинки.

Зі спогадів Жан-Поля Бельмондо (переклад із французької):

«Після чергової сирени „повітряної  тривоги” ми спустилися в метро Денфер-Рошро, тому що це була одна з найглибших станцій паризького метрополітену. Тут вже зібралися мешканці практично усього кварталу - люди спілкувалися між собою і добре знали один одного. Пам'ятаю сплячих прямо на рейках людей, які залишилися без даху над головою».