Глава 1. Бешкетник з ХІV округу.

Передмістя французької столиці Неї-сюр-Сен сьогодні  це   найпрестижніша адреса Франції, що межує  з футуристичним районом Ла-Дефанс. Це наклало свій відбиток на ритм життя.  Тепер це місце успішних професіоналів, політиків та світових знаменитостей. Поруч із класичними будинками епохи забудовника Парижа барона Османа з’явилися скляні фасади сучасних офісів та розкішних апартаментів. Сади за високими парканами стали ще більш приватними, обладнаними найсучаснішими системами безпеки. Це «золота клітка» в найкращому сенсі слова. Тут розташовані штаб-квартири великих корпорацій, таких як, наприклад, Chanel або Gaumont, елітні приватні школи та дорогі бутіки. Люди в Неї сьогодні — це поєднання традиційної французької елегантності  та глобального ділового драйву.
Проте у першій половині ХХ століття картинка була зовсім іншою. 
Тоді Неї-сюр-Сен був втіленням буржуазного затишку. Це був час, коли це передмістя  пахло кавою з молоком, випічкою з місцевих булочних та дорогою парфумерією мешканок, що прогулювалися вздовж авеню Шарля де Голля. Вулиці були засаджені високими каштанами, які навесні вкривали тротуари білим цвітом. Автомобілів було небагато — витончені Citroën DS або Peugeot повільно проїжджали повз приватні особняки, у яких паризькі буржуа жили своїм розміреним  життям. На вулицях можна було побачити джентльменів у капелюхах та дам у пальтах від кутюр, які прямували до Булонського лісу на ранкову прогулянку. Це був закритий світ, де всі знали одне одного, а вечори проводилися за інтелектуальними бесідами у вітальнях з високими стелями та ліпниною.
9 квітня 1933 року в цьому затишному передмісті Парижа, у родині  відомого скульптора Поля Бельмондо народилася друга дитина. Дотримуючись родинної традиції й католицьких канонів, хлопчика назвали Жан-Полем.
Він з’явився на світ у домі, де повітря було напоєне глиною, бронзою і розмовами про мистецтво. Маленького Жан-Поля огортали любов і турбота: мати, художниця  Мадлен — лагідна й уважна, батько — суворий, але ніжний у своїй стриманості. Навіть старший лише на два роки брат Ален по-дорослому опікувався молодшим.
Родина Бельмондо користувалася повагою в артистичних колах Парижа. Та попри близькість до богеми, у їхньому домі панувала не розхристана артистична недбалість, а виважений буржуазний лад. Поль добре заробляв, розсудливо вкладав кошти в нерухомість і створював не лише скульптури, а й будував міцний фундамент родинного життя.
Історія, на жаль, майже не зберегла слідів перебування родини Бельмондо в Нейї. Дитинство та становлення особистості майбутньої зірки французького кіно минало вже в іншому районі столиці — зовсім іншому за настроєм.

Бешкетник з вулиці Віктора Консідерана. 

Там, де бульвар Распай розливається нескінченним потоком автівок, оминаючи площу Данфер-Рошро, названу на честь героя франко-прусської війни, - розсипаючись віялом по сусідніх проспектах — Жанераль Леклерк, Рене Коті, Сен-Жак.
Над цим нескінченним, немов у мурашнику, рухом гордовито височіє велична скульптура — бронзовий лев із напруженими м’язами та бездоганною гривою. Він дивиться на перехожих із тією спокійною гідністю, яка буває лише у ветеранів — тих, що бачили більше, ніж розповідають. Лев, здається, вартує спокій та затишок у своїх тенетах.
У невеличкому сквері пенсіонери вигулюють своїх домашніх улюбленців та відпочивають на стареньких лавах до самої темряви, занурюючись  у свої спогади.
Ліворуч від скверу починається коротка, майже непомітна вуличка — названа на честь філософа й економіста Віктора Консідерана. Усього з десяток будинків. Вона народжується на площі Данфер-Рошро і вже за сотню метрів стихає біля холодних мурів цвинтаря Монпарнас.
Тут майже не побачиш туристів. Лише уважний перехожий може помітити скромну табличку на фасаді будинку № 4:

Поль Бельмондо
1898–1982
Скульптор
Жив у цьому будинку
з 1938 року до своєї смерті

Саме сюди молодий, але вже знаний скульптор переїхав із дружиною Мадлен й двома синами — Аленом та Жан-Полем. Квартира була ближче до майстерні, розташованої в приміщенні колишньої стайні, неподалік площі Данфер-Рошро. Саме там народжувалися його роботи — ті, що й сьогодні можна побачити в садах Тюїльрі, на фасаді Національної опери, на площах і в скверах різних французьких міст.
У цьому кварталі Жан-Поль проведе дитинство й юність. Тут гартуватиметься його характер. Тут будуть перші ігри, перші бійки, перші образи й перші захоплення.
Мати часто водила синів до садів Паризької обсерваторії. А дорогою додому вони неодмінно заходили до майстерні батька. Двері там майже завжди були відчинені — для друзів, для митців, для випадкових відвідувачів.

«Кого там тільки не було, - згадує Жан-Поль, - в цій майстерні я отримав більше знань, ніж за 10 років у школі».

Батько завжди розмовляв із синами як із дорослими, посвячуючи їх у магію ремесла. На їхніх очах безформний шмат глини перетворювався на людське обличчя, а холодний камінь — на фігуру, сповнену руху.
Жан-Поль, попри юний вік, зачаровано стежив за сильними руками батька. Його заворожував звук різця по каменю, запах вологої глини, зосереджений вираз обличчя майстра.
Одного разу Поль вирішив виліпити скульптурний портрет молодшого сина. Та маленький Жан-Поль не міг всидіти спокійно ані хвилини. Він крутився, мов дзиґа, чіпав інструменти, пересувався з місця на місце, хапав батька за руки.
Лише раз йому вдалося вгамуватися. Лише раз — і саме тоді народилося глиняне дитяче обличчя чотирирічного Жан-Поля. Це був його перший і єдиний досвід позування батькові.
Можливо, згодом Жан-Поль шкодував, що йому не вистачило терпіння. А можливо — ні. Бо в тому неспокої вже жила інша природа. Природа руху, імпровізації, миттєвої реакції — того, що згодом стане суттю його акторського темпераменту.

Зі спогадів Жан-Поля Бельмондо (переклад із французької):
«Терпіння, яке потрібне моєму батькові, щоб тижнями працювати з об'ємними та неподатливими матеріалами, мене вражає. Він не намагається приборкати глину, підкорити її своїй волі... Навпаки, він здається, слухає її... Між ними зароджується діалог, результатом якого і стає скульптура. Цей зв'язок вимагає щоденної, і кропіткої праці, і я дивуюся, що мій батько ніколи не опускає рук».