Від автора.

Моє перше знайомство з Жан-Полем Бельмондо відбулося у… київському кінотеатрі Жовтень.
Тоді мені й на думку не спадало, що одного дня я писатиму про нього книгу.
Ми були звичайними куренівськими хлопчаками й бігали до «Жовтня» так, ніби там щоразу починалося нове життя. Навколо цього кінотеатру вирували справжні пристрасті: тут призначали перші побачення, тут ревниво поглядали одне на одного компанії з Куренівки та Подолу, тут інколи спалахували хлоп’ячі сутички — короткі, гарячі, але швидкоплинні, як літній дощ.
То був щасливий час, коли кіно не потребувало гучних та яскравих афіш  — достатньо було людського гомону й передчуття дива. А довжелезна черга до кас була найкращою рекламою.
Приблизно 1977-го року на екрані з’явився фільм із майже казковою для нашого вуха назвою в той час — «Чудовий» (фр «Le Magnifique» - примітка автора), з могутнім Жан-Полем Бельмондо та чарівною Жаклін Біссет у  головних ролях.
Радянська держава тоді суворо стерегла мораль. Достатньо було легкого натяку — оголеного жіночого плеча, повільного погляду, надто сміливої сукні з, боронь боже, глибоким декольте — й фільм отримував позначку «Дітям до 16 років». Заборонений плід, як відомо, солодший.
Ми, тринадцяти- й чотирнадцятирічні, вже почули від старших хлопців короткий, але вирішальний вердикт: «Кльовий фільм». Й нам цього було досить.
Готувалися до походу, як до таємної операції. Вдягалися «по-дорослому»: кепки насували мало не на очі, коміри курток піднімали вище — ніби ті коміри могли приховати наші худорляві шиї й зрадницьки юні обличчя. Хтось проходив. Декого завертали біля кас. Інших зупиняли вже на вході.
— Тітонько, ну пустіть, будь ласка… — благально шепотів хтось із «спійманих на гарячому».
Я вже не пам’ятаю як, але мені пощастило. І коли світло в залі гасло, а екран оживав, я із друзями забували про все. Й саме так – з такими «труднощами» того часу, я вперше побачив Бельмондо.
У цьому фільмі, що згодом став візитівкою всесвітньо відомого актора, Жан-Поля Бельмондо, - він блискуче втілює дві протилежні постаті.
Перша — кумедний, трохи нещасний письменник Франсуа Мерлен, із побутовими   негараздами,   зламаним  краном   і   нахабними    сантехніками.
Інший — мов герой із яскравої обкладинки глянцю непереможний суперагент Боб Сен-Клер, герой власної уяви письменника: холоднокровний, дотепний, оточений фатальними красунями у екзотичних краєвидах, з карколомними пригодами й авантюрами.
Звісно, тоді нас приваблював саме Боб. Його впевненість, його іронічна усмішка, його легкість у ставленні до небезпеки й жінок. Ми дивилися на нього так, як дивляться на старшого товариша, яким хочеться стати.
Тоншої іронії, межі між реальністю й вигадкою, делікатної самоіронії актора ми тоді не помічали. Для цього треба було трохи подорослішати.
Минуть роки, і я зрозумію: Бельмондо грав не лише героя, він грав мрію. Мрію про свободу — внутрішню, легку, усміхнену. Ту саму свободу, якої так бракувало в нашому повсякденні.
Разом із цим розумінням прийшло й усвідомлення витонченості акторської гри. І саме тоді з’явилося моє зацікавлення цією людиною, яку весь світ із повагою називає Жан-Поль Бельмондо, а у французи та друзі  — з теплою усмішкою — просто «Бебéль» (дружнє прізвисько актор, наголос на другий склад).
Я ніколи не приймав сухого терміна «бельмондизм». Для мене він — не явище й не стиль. Він — жива людина: з сумнівами, зламами, перемогами, падіннями, із сонячною усмішкою й незламною внутрішньою свободою.
У цій книзі — «Мій Невідомий Бельмондо» — я хочу розповісти про нього не як про ікону, а як про людину. Про те, що ховалося за усмішкою. Про те, що не завжди потрапляло в об’єктив камери. І, можливо, трохи — про нас самих, які дорослішали разом із його героями.
Чи вдалося мені це — вирішувати вам.
З повагою, С.Г.