Глава 1. Перша спроба.

Наприкінці 50-х років XX століття в кінематографі Франції утворилася певна порожнеча і недомовленість. Пішов із життя видатний майстер кіно — Жерар Філіп. Він зіграв багато ролей на театральній сцені та створив двадцять вісім кінообразів. Для тих, хто бачив його в театральній виставі «Сід», він був Сідом, для багатьох — улюбленцем долі Фан-Фаном, Жюльєном Сорелем, Тілем Уленшпігелем… Незважаючи на жанр, його герої були незмінно прекрасні. А про любов публіки й ставлення колег по сцені та знімальному майданчику годі й говорити. Ховали великого актора в сценічному костюмі Сіда.

У той час, що вже став історією, кіно робили зовсім по-іншому: по-іншому писали сценарії, по-іншому знімали… Все було зовсім інакше…

Але час не стоїть на місці. Незаповнена ніша чекала свого героя, а невгамовний, бурхливий час вимагав нового погляду на кінообрази. Життя вимагало нового героя. І він не забарився з’явитися…

До 1959 року молодий актор Жан-Поль Бельмондо, випускник престижної Консерваторії драматичного мистецтва, виступав переважно в різноманітних театральних виставах, граючи ролі другого, а іноді й третього плану. Незважаючи на це, актор-початківець уже мав певний досвід роботи перед кінокамерою — це були фільми «Недільні друзі», «Будь красива і мовчи», «Обманщики» та ще кілька дрібних робіт. Зрозуміло, що всі ролі були другорядними, адже який режисер довірить головну роль акторові-початківцю?

І ось одного разу, під час вечірки з друзями в одному з кабачків району Сен-Жермен, Жан-Поль відчув на собі дивний погляд. У кутку залу сидів непримітний чоловік із неголеним обличчям, нарочито недбало одягнений. Його погляд приховували темні окуляри, а в роті стирчала жовта сигара. Через деякий час цей похмурий чоловік, наважившись, підійшов до веселої компанії хлопців і дівчат на чолі з Бельмондо.

— Мене звати Жан-Люк Годар, я режисер, — дивно розтягуючи слова, промовив він, звертаючись до Бельмондо, — а ви не хотіли б знятися в кіно?
— Ні, — категорично відповів Жан-Поль.

Зі спогадів Жан-Поля Бельмондо:

«Усе в ньому мене дратувало. По-перше, він, звертаючись до мене, не зняв свої темні окуляри, що здалося мені дуже неввічливим і підозрілим. Як можна знати, з ким ти розмовляєш, якщо не бачиш його очей? По-друге, він, здається, культивує свій неохайний стиль: не голиться й не зачісується, проте курить багато жовтих сигарет марки “Боярд”. І потім мова його настільки повільна, що мені, мабуть, знадобиться опіум, щоб витримати, не вибухнувши, його словесну тяганину…»

На цьому нові знайомі мали б розстатися, так і не розпізнавши один одного. Але, напевно, режисерська інтуїція взяла гору. Годар одразу зрозумів, що цей молодий актор може додати його фільму. Він відчув неймовірну свободу, приховану в надрах ще нерозкритого таланту актора, який просто повинен був принести в застаріле французьке кіно нові віяння часу.

Годар знову шукає зустрічі. У паризькому кафе «Ліпп» він пропонує акторові 50 тисяч франків, якщо той погодиться піти до нього в готельний номер на зйомки короткометражної стрічки. Цього разу Бельмондо підозрює, що диявольський погляд за темними окулярами приховує не лише режисерський інтерес. Він знову категорично відмовляє, але наполегливість Годара залишає свій слід, і, повернувшись додому, Жан-Поль розповідає все дружині.

Елоді, яка, завдячуючи Жан-Полю, була своєю в акторському середовищі, вже чула ім’я Жан-Люк Годар. Критичні статті Годара в елітному журналі Cahiers du Cinéma руйнували багаторічні засади французького кіно. Вона заспокоює Жан-Поля, кажучи:
«Сходи, ти ж нічого не втрачаєш. Якщо щось піде не так — начистиш йому пику…»

Під час наступної зустрічі Жан-Поль погоджується приїхати до готелю на бульварі Распай, де відбуваються зйомки стрічки «Шарлота та її Жюль». Це фільм-монолог юнака, який намагається повернути свою колишню кохану.

Через багато років глядачеві досі цікаво почути слова героя Бельмондо про роль і значення кіно як мистецтва, які вже тоді, у шістдесяті роки, мали подвійний сенс:

«Треба ж мати хоча б трохи розуму…
Так, моя нещасна дурочка…
Ти хочеш обов’язково зніматися в кіно!?
Тоді тобі доведеться переспати ще мінімум із дванадцятьма тисячами інших типів.
І чому обов’язково кіно?
Мені здається, це принизливо…
Принизливо й немодно. І це правда.
Що таке кіно?
У маленькому залі на великому екрані гримасує величезна голова.
Треба бути дурнем, щоб таке подобалося…
Я знаю, що кажу.
Кіно — ілюзорне мистецтво.
Література, живопис… згоден,
але не кіно».

Повністю збита з пантелику імпровізаціями свого партнера, Шарлота (акторка Анн Колет) встигає вимовити лише одну фразу:
«Взагалі-то, я повернулася, щоб забрати свою зубну щітку».
І тікає до свого нового коханця, який терпляче чекає на неї в автівці.

Фільм знімається без сценарію — тексту й діалогів теж немає. Режисер Жан-Люк Годар з льоту підкидає акторові репліки, які той має говорити в кадрі. Жан-Поль насолоджується грою: він легко і навіть витончено рухається по кімнаті, що перетворена на студію.

Зі спогадів Жан-Поля Бельмондо:

«Ця природна манера знімати кіно мені так подобається, що я повністю віддаюся грі. Це нове, незнайоме для мене раніше задоволення. Після закінчення цих коротких, але натхненних зйомок Годар каже мені зі своїм швейцарським акцентом: “Якщо я зніматиму свій перший повнометражний фільм, я обов’язково запрошу тебе”. І ця обіцянка, треба зізнатися, мене дуже тішить…»

Цікава деталь: Годар обіцяв Бельмондо, що той до озвучування отримає відредагований текст, проте роль Мішеля в короткометражці довелося озвучувати самому режисерові. Для молодого Бельмондо саме настав час строкової служби в армії, і його відправили до Алжиру.

Зі спогадів Жан-Поля Бельмондо:

«Коли я “смажився” в Алжирі, прийшов лист від Годара, у якому він просив дозволу самому озвучити мою роль у своїй короткометражці… Лист закінчувався новою обіцянкою дати мені головну роль у його наступному повнометражному фільмі. У цій африканській глушині, де я перебував, його лист вразив мене, але здавалося, що його обіцянка ще менш здійсненна, ніж першого разу. Я, звичайно, дав згоду, щоб короткометражка могла вийти на екрани…»