Глава 3. Труднощі здобуття акторської професії.

У 1952 році, коли Жан-Поль Бельмондо стає повноцінним студентом, до Консерваторії приходить новий викладач — П'єр Дюкс, актор Комеді Франсез. Жан-Поль потрапляє саме до його класу — не тому, що за нього боролися, а тому що жоден із маститих професорів не захотів узяти «важкого» студента до себе.

П’єру Дюксу – сорок чотири роки. У поважних стінах Паризької консерваторії драматичного мистецтва, де до сивочолих метрів ставилися майже як до хранителів храму, він здавався майже юнаком.

І в цьому є своя іронія.

Дюкс теж колись починав із ролей слуг-пройдисвітів. З другого плану. З персонажів, які живуть між репліками великих героїв. Але на цьому схожість закінчується.

                Зі спогадів Жан-Поля Бельмондо:

«Іскра між мною та новим викладачем не проскочила. Можливо тому, що він бачить мене тільки у комедійних ролях, а мені так хотілося спробувати у ролях п’єс Мюссе, включивши у свій репертуар  трагедію та романтичну сцену. Й потім, моя розхристаність, єдиний зелений светр з високим коміром вивертає його, вічно підтягнутого, вдягненого у охайний костюм. Я ж приречений на костюм лоботряса. Тому викладач вирішив, що я буду грати тільки слуг. Й мені врешті-решт це набридло».

У класі П'єр Дюкс він почувався водночас учнем і чужаком. Дюкс, актор із традиції, людина чіткої форми, дивився на нього уважно — але без ілюзій. У Бельмондо не було витонченості, якої чекала сцена. У нього була сила — груба, необроблена, майже небезпечна.

Консерваторія готувала акторів минулого — витончених, дисциплінованих, вписаних у традицію. А Бельмондо несвідомо ніс у собі акторів майбутнього — зламану красу, нерв, ризик, недосконалість, яка стає правдою.

Від цього страждав на тільки Жан-Поль, а і його друзі, що теж намагалися бути іншими. Жан Рошфор постійно носить гостроконечну шляпу та довгу чорну туніку, зображуючи мольєровських лікарів. Жан-П’єр Маріель постійно грає старих. А Клод Риш – лакеїв.

Але Жан-Поль не хоче миритися з цим. Він протистоїть системі освіти у Консерваторії. Протистоїть як вміє, як підказує йому його внутрішня свобода, з присутнім тільки для нього почуттям гумору.

Жан-Поль Бельмондо, двадцятирічний, гарячий, нестримний, який мріє не про порядок, а про вибух творчості. Він приходить на заняття в тому самому зеленому светрі з коміром-хомутиком. Светр — майже його прапор. Волосся не завжди слухняне. Рухи — вільні. Манери — недбалі.

«Розхристаний», — сказали б тоді.

Дюкс дивиться на нього і не бачить стилю. Він бачить недоглянутість. Йому й на мить не спадає на думку, що ця недбалість — спосіб існування, внутрішня свобода. І якось, цілком серйозно, він запитує у товаришів Жан-Поля:

— Його батьки що, живуть у злиднях?

Коли Бельмондо дізнається про це, він не ображається. Він грає.

Одного дня він входить до Консерваторії у супроводі випадкового волоцюги й представляє його як свого батька. Співчутливий Дюкс наступного ранку приносить йому один зі своїх костюмів. Лише тоді правда виходить на світло.

Це був не злий жарт. Радше — спроба показати, що світ можна перевернути легким рухом плеча.

Далі буде...