Глава 2. Вступ до Консерваторії.

Консерваторія драматичного мистецтва…

Ці слова звучали для молодих акторів Франції майже як молитва. У них було все — мрія, страх, честолюбство й надія. Для багатьох це була не просто школа, а своєрідне посвячення: якщо тебе приймуть — значить, ти маєш право називати себе актором. Якщо ні — доведеться шукати інший шлях.

Після навчання перед обраними відкривалася можливість ступити на сцену Комеді Франсез — тієї самої театральної вершини, де служіння мистецтву було майже священнодійством. Але до цієї вершини вели круті й небезпечні сходи.

Місць у Консерваторії було небагато. Конкурс — жорстокий. Члени журі — досвідчені, уважні, несприйнятливі до дешевих ефектів. Тут неможливо було сховатися за красивою позою або гучною інтонацією. На сцені залишалися тільки ти, текст і правда твого внутрішнього звучання.

У серпні 1951 року Жан-Поль Бельмондо разом із другом Гі Бедос подали заяви на вступні іспити, призначені на жовтень. Часу на підготовку, здавалося, було достатньо. Але їхня молодість не вкладалася в суворий графік дисципліни.

Невелика квартира Жан-Поля на вулиці Віктор Консідеран, яку батьки віддали йому як перший самостійний простір, швидко перетворилася на осередок богемного життя. Друзі приходили без попередження, залишалися до світанку, сперечалися про театр, читали уривки, сміялися, приносили вино й хліб. Вони жили так, ніби сцена вже належала їм, ніби майбутнє було гарантованим.

Але для Жан-Поля це було не лише безтурботне юнацтво. За сміхом і галасом ховалася тривога. Він уже знав гіркоту відмови, пам’ятав різкий вирок Андре Брюно. Він знав, що другий шанс може стати останнім.

* * *

15 жовтня 1951 року він ішов складати вступний іспит до Паризької консерваторії драматичного мистецтва. У списках було сто тридцять п’ять імен — юнаки та дівчата віком від шістнадцяти до двадцяти чотирьох років. Серед них — ті, чиї імена згодом стануть окрасою французької сцени: Жан-П'єр Маріель, Ані Жирардо, Мішель Бон, Жан Рошфор. І серед них — він - Жан-Поль Бельмондо.

Тоді вони ще не були легендами. Вони були просто молодими людьми з тремтінням у руках і текстами в кишенях. Кожен ніс із собою власну історію, власний страх і власну надію.

Жан-Поль не думав про славу. Він думав про інше — чи зможе цього разу бути достатньо справжнім. Чи не повториться знову той безжальний вирок: «бездарно».

Перед дверима аудиторії він стояв уже не як безтурботний юнак із бістро та нічних прогулянок. Він стояв як людина, що готова ризикнути всім. Бо цього разу мова йшла не про амбіцію, а про його право бути собою.

Кожен з абітурієнтів приніс із собою шматочок вічності — сцену з класичного репертуару. Вони тримали тексти, мов талісмани, і вірили, що кілька хвилин на сцені вирішать їхню долю. Але перший тур мав свою жорстоку особливість — дзвіночок.

У великій аудиторії Паризька консерваторія драматичного мистецтва панувала напружена тиша. Кандидат починав — і не знав, скільки йому відміряно. Іноді дзвін лунав уже за двадцять секунд. Короткий, сухий звук — і мрія обривалася, як нитка. Не тому, що ти грав погано. А тому, що хтось вирішив: досить.

Жан-Поль виходить на сцену. Починає. І дзвін не лунає.

Він проходить перший тур.

За тиждень — другий. Повна сцена, вже не уривок. Перед ним — професори й актори з Комеді Франсез. Погляди, що бачили тисячі вистав. Погляди, які вміють чекати й вміють відмовляти.

За порадою Реймон Жірар він обирає уривок зі «Скупого» Мольєра. Сім голосів «за» — ось поріг. Сім — і ти йдеш далі. І він їх отримує.

Фінал. Середа, 31 жовтня. Два десятки молодих людей проти чотирнадцяти членів комісії. Обов’язкова сцена — зі «Смішних манірниць». За вибором — «Міщанин у дворянстві». Знову Мольєр. Знову класика. Знову боротьба не лише з текстом — із собою.

Цього разу — шість голосів із чотирнадцяти.

Недостатньо.

Він — дванадцятий. Але ділить це місце ще з сімома такими ж - «майже». Після довгих нарад комісія приймає одинадцять юнаків і дев’ять дівчат. Йому бракує одного голосу. Лише одного.

За традицією фіналістам дозволяють залишитися в стінах Консерваторії як вільним слухачам. Бути присутнім. Слухати. Працювати. Але не складати іспитів. Не бути повноцінним студентом.

Жан-Поль — ніби пасажир без квитка в поїзді до сцени. Він уже всередині, але все ще не має права назвати це своїм місцем.

Далі буде...