Вступ.

Париж 1951 року. Ранок на вулиці Консерваторії починався не з кави, а зі скрипу важких дубових дверей і запаху нафталіну, що вивітрювався з костюмерних. У коридорах Національної Консерваторії драматичного мистецтва (фр. Conservatoire national d'art dramatique) — «храму», де випестовували майбутніх зірок Комеді Франсез — панувала майже релігійна тиша. Професори в накрохмалених комірцях вимагали від студентів ідеального олександрійського вірша та шляхетних жестів.

На вузькій вулиці Консерваторії (Rue du Conservatoire), затиснутій між гамірними кварталами, стоїть будівля, що нагадує строгий храм античності. Це був простір високих стель, скрипучого паркету та запаху старої пудри й пильних оксамитових куліс. Серце закладу — театр у стилі італійського відродження, побудований ще у 1811 році. У 50-х він здавався величним, але дещо застиглим у часі. Напівтемні коридори відлунювали голосами студентів, які розспівували голос або до хрипоти повторювали монолог Расіна чи Мольєра. Для молодого актора переступити цей поріг означало потрапити до «святилища», де кожен крок контролювали привиди минулих епох.

Вступ до Консерваторії у 50-ті був справжнім актом самопожертви. Це був не просто іспит, а жорстокий турнір. На одне місце претендували сотні, але проходили лише 20–30 найкращих. Абітурієнт виходив на сцену перед суворим журі, де сиділи метри з Комеді Франсез. Потрібно було прочитати класичний уривок (віршом) та сучасний. Оцінювали не лише талант, а й «чистоту» дикції, поставу та знання класичного канону. Будь-який прояв «вуличної» манери міг стати фатальним.

Після зарахування – всі студенти належали до класів конкретних майстрів. Кожен метр мав свій стиль, але всі дотримувались класичних канонів. День починався з ранньої зорі й тривав до ночі. Фехтування, танець, сценічна мова — все було спрямовано на те, щоб зробити з актора ідеальний інструмент. І всі, вільні слухачі та студенти,  мали витримувати це, тому що диплом Консерваторії був «золотим квитком». Він гарантував право виступати на державних сценах і відкривав двері до найпрестижніших театрів країни.

Проте часи змінювались. Й одного разу тишу академічних стін розірвав гучний, хрипкий регіт. Згодом їх назвали «Банда». Для таких зухвалих студентів Консерваторія була одночасно і в'язницею, і кузнею. Вони поважали ці стіни, але мріяли їх підірвати своєю щирістю та енергією.

Вони сходилися до Консерваторії з різних світів, але з однаковим вогнем в очах. Жан-П’єр Мар’єль, елегантний велетень із оксамитовим баритоном, зустрів Жана Рошфора —мрійника з меланхолійним поглядом — ще на підготовчих курсах. Але справжній вибух стався, коли до них приєднався Жан-Поль Бельмондо.

Бельмондо не вписувався в канони. З перебитим, як у боксера, носом, у вічно зім’ятій куртці, він вносив у ці стерильні зали енергію паризьких передмість. До них підтягнулися інші: витончений Клод Ріш, суворий Бруно Кремер та вірний П’єр Верньє. Всіх їх об'єднало неприйняття «застиглого» академізму. Поки професори вимагали пафосу, ця група молодих людей віддавала перевагу імпровізації, гумору та природності. Навчання «банди» було постійною боротьбою між талантом і дисципліною:

Більшість із них навчалися на курсі  П’єра Дюкса. Процес навчання нагадував війну світів. З одного боку — метри, як-от П'єр Дюкс,- вимагали класичної статики. З іншого — «банда», яка перетворювала кожну репетицію на театральний тероризм. Жан Рошфор згадував, що вони були «нерозлучними хуліганами», які могли зірвати заняття лише заради вдалого жарту.

Уявіть собі: клас класичної драми. Студент має читати монолог Родріго з «Сіда». Але замість пафосного страждання Бельмондо починає імпровізувати, додаючи персонажу манери вуличного пройдисвіта. Рошфор і Мар’єль, ховаючись за кулісами, пирскають від сміху, збиваючи пафос моменту. Вони вчилися фанатично, але вчилися по-своєму: фехтували так, ніби від цього залежало життя, і репетирували Мольєра в дешевих бістро, перетворюючи обід на виставу.

Коли двері Консерваторії зачинялися, життя тільки починалося. Вони переміщалися до найближчих кафе, де за кілька франків купували пляшку дешевого вина і годинами сперечалися про «новий театр». Вони були молоді, бідні та абсолютно впевнені у своєму праві на професійну зухвалість. У ці моменти, серед тютюнового диму та юнацьких мрій, гартувалася дружба, яку не змогли зруйнувати ані слава, ані гроші, ані десятиліття.

Кульмінація їхньої консерваторської епопеї настала у 1956-му. Коли Бельмондо вийшов на сцену під час випускного іспиту, глядацька зала вибухнула від захвату — це був новий тип актора, живий і справжній. Але журі, вірне старим догмам, присудило йому лише скромний «похвальний відгук».

Те, що сталося далі, увійшло в історію. Друзі — його «банда» — не змирилися. Вони винесли Жана-Поля на руках з-за куліс на сену, а потім далі – через глядацьку залу через натовп прихильників, що скандували його ім’я. З одного боку в очах сурових викладачів,  – це був скандал, з іншого – це був тріумф поразки.

Вони залишали Консерваторію не просто дипломованими акторами, а новою хвилею, що ось-ось мала змити старий світ. Вони йшли як переможці, що готові підкорити Париж, який уже лежав біля їхніх ніг, хоча сам про це ще не здогадувався.

Вони стали «нерозлучною сімкою», до якої згодом долучилися студенти інших курсів – такі як Ані Жирардо, Філіпп Нуаре, Гі Бедос, Клод Брассер, Франсуаза Фабіан та інші.  Всіх їх  тоді охрестили «бандою», не знаючи, що через роки ці імена стануть синонімами французького кіно.

Ця дружба виявилася настільки міцною, що вони підтримували один одного протягом наступних шістьдесят років, часто знімаючись разом у кіно та збираючись на недільні обіди. Навіть через десятиліття вони називали роки в Консерваторії найщасливішим часом свого життя, попри те, що академічна верхівка закладу тоді їх не оцінила.