31. Зізнання

Я був настільки щасливим, що це нарешті сталося! Що моя Марі тепер стала "моєю" не тільки на словах, через що й не помітив, у який момент її м'які, теплі вуста перестали ворушитись. Зовсім.

Злякалася? Спершу подумав, може, просто зависла чи щось сказати хотіла, але... Ні.

Її тіло піді мною почало тремтіти. Надто сильно.

— Марі? — тихо шепнув, повністю віддалившись.

Щойно побачив її личко, моє серце здригнулося. Блакитні оченята червоні, щоки мокрі, а губи тепер тремтіли так, немов би тут було під мінус сорок у кімнаті!

— Г... Ген...

— Вибач... Я... Я не повинен був так сильно...

— Н-ні, все до-добре, правда!!

— Та яке ж добре, якщо ти зараз вся в сльозах й так тремтиш?! На тобі лиця нема! — я різко смикнувся з дивана.

Злякався... Я реально злякався того, що міг нашкодити їй! Сердешна, мабуть, тепер ніколи не захоче бачити мене, не те що чути чи говорити!!

Я з важкістю розвернувся до дверей. Доведеться скоротити свято. Випроваджу інших внизу на кілька годинок швидше. Бо без неї... Все не те. Та й їй самій зараз не до цього.

— Стій, — шепоче тремтливо.

Зупинився, не розвертаючись до неї. Не міг знову дивитися на ті її два заплакані озерця в очах.

— Що? — питаю з помітним надривом у голосі, хоч би як не намагався приховати це.

Мовчить. Не відповідає мені.

Піти хоче. Ну звісно ж!

— Я... Можу хоч зараз відвести тебе в готель і залишити там одну.

— Генрі!

— Я оплачу скільки захочеш ночей, не хвилюйся!

— Та ж ні! Генрі!

— Не треба нічого пояснювати, Марі. Я все розумію. Збирайся.

— Генрі Олішер!!! — враз викрикує гучніше, що змушує мене прийти до тями.

Я немов був уже не з нею і не тут, а вже в іншому світі. Світі, в якому мені вже нічого не належало з нею.

— Що?

— Я не хочу йти, Олішер! Ну от завжди ти так! Ніколи не чуєш, якщо вже щось собі надумав!

— ЩО?! Ти... Ти не...

Вона не хоче?!

— Оххх! — та лиш гірко зітхнула, протерши червоні очі від мокрих сліз. — Те, що сталося, не значить, що я уже тебе не хочу!

— Але це моя вина! Я мав бути повільнішим і...

— Це не твоя вина! Я сама тобі сказала більше ніколи не стримуватись, а оскільки так, що ти був стриманий буквально завжди, самого свого дитинства й до тепер, коли ми вже виросли, то тебе... тебе просто... прорвало, немов дамбу, яка постійно багато років була під напругою.

— Але ти злякалася і...

— Я не...

— Визнай це, Марі! Ти злякалася! Злякалася мене!

— Та не тебе, Олішер!!

— Визнай.

— Добре! Я злякалася. Дійсно злякалася. Як ще ніколи в житті, задоволений? Але... Але я злякалась не тебе самого, а просто того, що не була готова до всього й одразу...

— Вибач...

— Ти не повинен... Просто... — і я вже бачу, як сльози знову нариваються на її очі. — Просто обійми мене, як раніше. Як завжди було раніше... Коли ми просто були друзями...

Я завмер. Рука, якою вже тягнувся до дверної ручки, повисла в повітрі.

— Марі, я не можу просто обійняти тебе "як раніше". Того "раніше" вже нема. Я не той хлопчик, що мовчки дивився на тебе через стіл і боявся навіть руку простягнути.

— Тоді яким ти можеш?

— Не знаю. Чесно, не знаю. Я все життя вчився не бути "занадто". Занадто гучним, занадто емоційним, занадто... живим. Батько казав — стриманість — це і є гідність. А мама щоразу нагадувала, скільки очей дивиться на нашу родину. Тож я стримувався. В усьому. Роками. І тепер, коли ти сама дозволила мені перестати, я зрозумів... Що не вмію робити це якось... "Дозовано".

Блакитноока мовчить, дивлячись на мене так, ніби вперше чує про це вголос, хоча, я впевнений, що вона здогадувалася про це завжди. Я ж постійно був таким, що в школі, що зараз! Навіть коли зрозумів, що люблю, все одно був поруч, немов робот якийсь...

Проте з часом саме завдяки Марі я й навчився проявляти свої перші емоції назовні.

— О! — враз вигукнула вона. — То через те, що ти не вмієш проявляти це "дозовано", вже захотів мене позбутися?!

— Що?! Ні. Я хочу відвезти тебе звідси не через те, що ти мені стала не потрібна. А тому, що злякався — а раптом я знову не зможу себе стримати, знову зроблю тобі боляче? Як ти не розумієш, Марі, я...

— Генрі.

— Що?

— Замовкни на секунду.

Я замовкаю. І тоді вона встає з дивана. Повільно, все ще трохи тремтячи, але сама підходить до мене. Бере мою руку, ту саму, що досі висіла в повітрі біля дверної ручки, і відводить її вбік.

— Ти нікуди мене не повезеш, — каже та твердо, хоч голос усе ще здавлений чимось. — Я тобі не дозволю знову втекти в свою стриманість, тільки-но стало трохи страшно. Роками я чекала, поки ти перестанеш ховатися за нею. І не для того, щоб зараз ти сховався знову, тільки вже під приводом турботи про мене!

— Марі, я...

— Я плакала не тому, що злякалася тебе чи відчула огиду, ні! Я плакала, бо стільки років твоєї звичної стриманості через батьків раптом вперше прорвало повністю. Ущент. Одним поцілунком. І враз ти змінився, став різкішим, а я не знала, куди подіти те, що відчула.

Я розслаблено зітхнув. Вона не вважала мене монстром після того, як я втратив контроль.

Тобто все це через раптовість і силу відчуттів, до яких вона не була готова емоційно? Мабуть...

— Генрі. Це не страх перед тобою. Це страх перед чимось... Більшим, чого ще не було ніколи між нами. Зрозумів?

Моя маленька піднімає руку і витирає залишки сліз з власної щоки — так, наче наказує собі більше не плакати.

— То що мені тепер робити? — питаю я тихо, майже пошепки.

— Просто будь тут. Повільніше, якщо треба. Але тут! Зі мною. А не в дверях з думкою про готель і втечу.

Я поглянув на неї: на її почервонілі очі, які вже не втікають від мого погляду, — і вперше за все своє життя відчув, що стриманість, яку я носив у собі роками, нарешті може просто... вийти. Не вибухнути. Ні. А просто бути повністю відпущеною, як щось, уже не потрібне.