30. Бонус

Бонусна глава... (Що? Повернення?)

Я сиділа за столом, намагаючись зібратися. Зібрати всі свої листки та себе саму докупи...

— Ледь яке натхнення прийде, так одразу зникають і бажання, і сили писати! Агх! Та що ж таке?! — зім'яла сотий листок і жбурнула на підлогу від гніву.

— О, то ти тут була весь цей час?

Ручка випала з пальців і покотилася кудись під стіл.

— Генрі?!

Оххх! А я ж думала, що замкнула двері з виміром усіх моїх персонажів...

— Ти думала, що можеш ось так легко зникнути і ніхто не помітить?

— Я...

— Я чекав тебе. Марі теж чекала... та й дехто інший.

— Генрі, я знаю! Не тисни! У мене творчий "запій"...

— Оххх, — важко зітхнув, закотивши блакитні очі.

Я завмерла, придивляючись до рис його лиця. Чорне волосся розхристане, немов довго біг звідкись... чи, може, боровся?

— Генрі... — з підозрою мружусь.

— Що? — невинно дивиться, ще й усміхається.

Хотіла б я розізлитися на нього. Точно не зможу. Створила його надто схожим на свій ідеал... і в цьому моя помилка. Єдиний мінус — трохи мало емоційності в очах, наче хтось приглушив половину барв. Та й це можна поправити з часом.

— Ти... прорвав мій бар'єр?

— Звичайно.

— Навіщо?! Ану повертайся!

Той так і стоїть, як непохитна скеля.

Я почала його штовхати — та де там! Спробуй-но зрушити хоча б на міліметр оцю двометрову глибу!

— Ти думаєш, я просто так прибіг? Привітатись?

— Генрі!

— Ні. — він різко обхопив мої плечі й легко притиснув мене за них, посадивши назад за стіл.

Я застигла, немов ні жива ні мертва.

— Генрі... — мій голос похолоднішав. — Ти що собі дозволяєш?

Хоч насправді лиш намагалася зробити вигляд, що серджуся.

— Дозволяю тобі продовжити мою історію з Марі.

— Я...

— Давай.

Він схилив голову набік, і в очах — тих самих, що я сама йому намалювала, — майнуло щось, чого я туди точно не вкладала. Якесь терпляче очікування, як у мисливця, що знає: здобич нікуди не дінеться.

— Ну ти вже вкрай знахабнів, Олішер!!

— Я знаю. І? — раптом той беземоційний куточок губ ледь смикнувся вгору, зраджуючи ухмилку, — легку, майже непомітну, та від якої чомусь похололо в грудях. Він накрив мою маківку долонею — теплою, важкою, спокійною, як у людини, що вже знає результат наперед. — Пиши.

Нахилив мою голову трохи вниз. Я відсунула ручку й останній листок, який ще не роздерла і не жбурнула вниз, на підлогу, як інші.

— Ні! Не буду!

— Ну от яка вперта, — закотив блакитні очі. — З такою впертістю не дивуйся, якщо й інші твої персонажі виявляться не кращими.

— Я не прописувала в тобі впертість.

— Схоже, в когось погана пам'ять, ахах.

Куточок його рота смикнувся ще вище, і в тому русі було стільки самовдоволення, що мені захотілося стерти цю посмішку так само легко, як я стирала невдалі речення.

Мої очі розширились, а тоді знову звузились — я дещо згадала.

— Яким би ти не був, а я тебе створила, тому ти зобов'язаний слухати ме-...

Та враз не змогла договорити — мова сама зникла, щойно відчула, як велика долоня заворушилась. Довго вона просто лежала на моїй маківці, важка й нерухома, а тепер ніжно провела по волоссю — раз, другий. Щось усередині мене зірвалося з місця й покотилося вниз, аж до кінчиків пальців, і я забула, як дихати.

— Що ти...

— Скажи, чому ти не писала? Було самотньо?

— Ну...

Я відвела погляд, стиснувши ручку так, що пластик хруснув під пальцями.

Це дотик мав би бути звичайним — я сама його прописала таким. Спокійним, теплим, братнім, чи яким там взагалі можна назвати дотик персонажа до власного автора. Але щось у тому, як його пальці ковзали повільно, без поспіху, наче він нікуди й не збирався йти, змусило моє серце битися десь у горлі.

— Давай так, люба моя. Я допоможу тобі, побуду поруч, поки ти будеш писати далі.

— Але який сенс? Мене вже не було занадто довго! А що як читачі не повернуться?
Я намагалася опанувати себе після його ніжного доторку — та не вдавалось, бо той паскудник лише продовжив! Тьфу!

Безстижий!

Затримала подих, рахуючи подумки до трьох, — не допомогло. Пальці, якими стискала ручку, самі собою розтиснулись, і я швидко стисла їх знову, вдаючи, що нічого не сталося. Спробувала зосередитись на чистому листку перед собою — літери розпливалися, а думки вперто крутилися навколо того, як тепло від його долоні досі лоскотало шкіру голови.

Закусила щоку зсередини. Не поможе теж, знаю вже наперед — але хоч якась ілюзія контролю.

— Ти можеш припинити? — видихнула, навіть не впізнавши власного голосу.

— Що саме? — невинно перепитав він, і рука на моїй маківці ані на секунду не зупинилась.

Ну паскудник же!!

— Будь ласка. При-пи-ни, — вимовила повільно, по складах, крізь зуби, та вдавати гнів вдавалося вже важче.
- 
Плечі розслабились. Стільки днів вони були напружені в думках про все на світі...

— Ти просто... вигоріла, чи не так?

— Угу, — ледь уловимо киваю.

Голова сама, без дозволу, нахилилась трохи назад — просто в його долоню, ніби шукаючи ще того тепла. Я й незчулася, коли пальці на ручці розтиснулись остаточно, і та тихо покотилась по столі, спинившись десь біля зім'ятих аркушів.

Видихнула — довго, протяжно, наче випускала з грудей повітря, яке тримала не годину і не день, а цілі тижні.

— От бачиш, — тихо промовив він, і в голосі вже не було й тіні насмішки. — Не так уже й важко.

Повіки самі потяжчали. Спина, звикла триматися рівно над столом, м'яко опустилась, і плече торкнулось його руки — випадково, чи вже й не зовсім.

— Я просто... втомилась, Генрі.

Слова вийшли тихіше, ніж хотілося. М'якіше. Без жодного колючого краю, який я так намагалася в них тримати ще хвилину тому.

— Нарешті визнала, — тихо шепнув і враз підхопив мене на руки.

Я здригнулась, а тіло, замість опиратись, саме обм'якло, мов те, що тримало його прямим стільки часу, врешті відпустило. Він лише провів долонею по моїй спині — раз, повільно — і цього вистачило, щоб плечі опустились ще нижче.