Мій нестримний біль

26 глава. Поцілує?!

"ГЕНРІ КОХАЄ МЕЛІСУ?!?" - тільки й крутилась постійно в моїй голові ця фраза, добиваючи мене поступово зі ще більшою силою.

Я відчула як ноги почали підкошуватись. Земля немов вибивалась з-під ніг! Думала впаду, тому притримуватись почала двома руками за стіну, яка була оббита дорогезним шовком. М'яка немов диван.

Він говорив ще щось там по телефону, але я зі зрозумілих причин уже не могла чути та сприймати щось...

Раптом двері відчиняються! Я здригаюся та не знаю, що робити. Хочеться чомусь просто втекти. Мабуть тому, що відчувала себе жалюгідгою та приниженою без жодних слів.

Жахливе відчуття! Хочу провалитися крізь землю, але розумію, що тікати зараз від нього безглуздо, як мінімум тому, що я не встигну втекти туди, де мене не буде видно за короткий термін, і тоді буду виглядати ще більш жалюгідно, поки біжу кудись здалеку...

А я ж уже впевнилась... Я дійсно була впевнена в тому, що Генрі Олішер кохає тільки мене! А виявилось, що я просто замріялась.

Так гірко стало та болісно на серці.

І як мені вистачило гордості подумати так самовпевнено, що це я у його серці зараз?! Кудись моя погана самооцінка поділась в ту мить... Та вперше в житті я хотіла щоб вона не зникала, бо тоді б я мислила тверезо, а не так!

- О... Марі?! - чую його здивований голос і не наважуюсь глянути в те ідеально виточене лице зі скулами.

- А? Оу... Хехех, та-а-ак, я тут, Генрі! - ніяково хіхікаю і хочу прибити себе, бо не одразу вдається перестати видавати такі емоції.

- Що з тобою... - дивно запитує і відчуваю як підходить ближче.

А я просто так і далі була сперта до стіни руками і боялась навіть глянути на нього. Кожна хвилина в цьому маєтку тепер для мене жахлива, бо я тут перебуваю як бомжачка для милостині немов!

Через ці почуття в мені та через те, що думала так і про нього - перестала відчувати себе дискомфортно та навіть відчула себе в певній мірі, як вдома... Ванну приймала дорогу... Безсоромна...

- В-в-все добре! Не підходь, Генрі! - в паніці викрикую.

- Тобі що погано?

- Н-ні...

- Тоді чому виглядаєш так ніби не можеш стояти?

- Н-ну...

Він уже підійшов надто близько... Трясця!

- Скажи, що з тобою відбувається? - шепоче у саме вухо і я закриваю очі, притуляючись щокою сильніше до стіни.

Несподівано тілом підіймаюсь та знову опиняюсь в його руках...

Серце йокає як скажене, щойно наші погляди пересікаються так близько.

Ті жовтаві очі... Так гаряче пронзали мене.

"Я скучила, Генрі..." - так і хотілось сказати, але розуміла, що тепер я не маю права навіть надіятися на будь-яку його близькість.

Я не його! Я не для нього... Меліса ідеально підходить йому, бо точно теж зі світу багатих людей.

Хотілося розридатися прямо зараз в нього на руках, але я трималась зі всіх сил.

Невже я дійсно маю забути про нього та знову продовжити своє жалюгідне і самотнє життя як раніше?
...

Взяв її на руки, бо здавалось, що вона от-от впаде, не встоявши на ногах...

Нарешті побачив її знову! Моя чарівна Марі...

Але очікував більш радісної реакції як завжди. Чого тільки вартував для мене той момент коли я повернувся пізно після пацієнта а вона так гналалася, так бігла по сходах вниз мені на зустріч щоб обійняти мене... Тоді смішно було бачити її сил в обурення коли я не одразу дозволив їй зробити це, бо варто було перевдягтися та прийняти душ після того "чихального" пацієнта.

- Моя дівчинка знову чимось засмучена? Що з тобою відбувається? - шепочу їй на вушко, а блакитноока просто відвертається від мене.

Вперше відвертається личком! Чому?!! Невже той випадок у машині злякав її чи був неприємним?!

- Марі?

- Н-ні... - бурмоче, досі ховаючи лице чомусь за моїм плечем.

- Що ні?

- Не називай мене сво-своєю дівчинкою більше... Ніколи.

Сказати, що я був вражений - це ще нічого не сказати! По серцю немов почали повільно та в'їдливо терти наждачкою.

- Але ж я... Я називав тебе так уже кілька разів перед цим і... Ти була не проти, думаю... Наче.

- Яка різниця чи я була проти, чи ні?! Ти не мав права робити це якщо знав, що-... - гнівно каже, обернувшись до мене лицем вперше і раптом прикушує губу немов сказала шось зайве.

- Знав що, Марі?!

- Неважливо...

- В сенсі "неважливо"?!

І бачу як ті два блакитні озерця немов би розпливаються в печалі.

Та що ж таке сталося?!! З'явилась дивна підозра...

А раптом з мамою побачилась і та сказала їй триматися від мене подалі?!

- Марі... Все ж було добре там в ТЦ? З Ліліт нормально спілкування проходило?

- А? Що? Ну... Так, все добре!

- І по дорозі назад нічого не сталося?

- Ні.

Бачив, що дійсно не бреше...

- Тоді якщо нічого не сталося там, значить тут?

- А? Н-ну... Ге-Генрі... Будь ласка відпусти мене.

Серце аж кров'ю ніби заливається від цієї фрази... Вона ніколи раніше не хотіла від мене йти ні в якому значенні! Що в дитинстві, що зараз, але тепер...

- Як же я можу відпустити тебе, Марі?!

- А так легко, постав на підлогу.

А.... То вона мала на увазі просто з рук відпустити?

- Добре.

Ставлю її назад і ті коротенькі ніжки наче можуть вже стояти самі нормально.

- Люба, ти все одно маєш сказати мені, що сталося.

- Не називай мене більше так будь ласка...

- ...

- Генрі?

- Я більше так не можу! Ану йди сюди! - беру знову її на руки та несу в кімнату.

- Ах?! Г-Ге-Генрі?!! Куди ти мене несеш?! Пу-пусти! - брикається трохи.

І це теж вперше... Раніше її немов невідліпити від мене було, а тепер таке!

- Зараз ми виведемо тебе на чисту воду, Фелін.