22 глава. Мішочок з льодом

   В цей момент я просто почала молитися так як тільки могла та вміла подумки.

"Господи, будь ласка нехай він зникне якось звідси, нехай відпустить, нехай облише мене, я прошý!"

  Повторювала із закритими очима і раптом його руки ніби самі зупинились, переставши оголювати моє плече ще більше.

  Потім відчула, що і губи його віддалились.

  Повільно розплющувала одне око, щоб побачити у чому справа, і була шокована, побачивши, що він завмер та майже не дихав. Голова його була обернена від мене в бік і дивилась на десятьох чоловіків у чорних смокінгах, чорних галстуках, та чорних сорочках під ним. Абсолютно все було в них чорним і навіть окуляри сонцезахисні теж.

  Вони підкралися так непомітно, що ніхто з нас й не почув, але щойно він забачив їх, неначе онімів всім тіло, проте, досі тримав мене прижатою до стіни.

  Деякі з них глянули на моє розчервоніле заплакане лице.

  Були абсолютно спокійні та беземоційні неначе роботи.

  Я спершу подумала чи не ввижаються всі вони мені, тому захотіла протерти очі, але не змогла, бо Майло досі тримав мої руки прижатими до стіни, вище моєї голови.

- Відійшов - раптом заговорив один з тих десятьох високих чоловіків, не видавивши ні емоції в голосі.

- Що?! - ошарашено заговорив той - Ви хто?!

  Всі вони почали повільною ходою підходити до нас після того, як той не послухався їх з першого разу.

- Е-е-е, все, відходжу! - злякано сказав Майло, дійсно відпустивши мої руки на стіні та відійшовши на три кроки назад від мене, зіхтхув.

- Хороший хлопчик, а тепер іди з нами - відповів інший з них, просто схопивши його за шию та нагнувши вниз головою, потягнув за собою.

- Що ви витворяєте?! Ви хоч знаєте хто я?!! Ви знаєте хто мій батько?!

- Циц, щіня, вали - виштовхує його з цього коридору та веде невідомо куди.

  Вони розділилися. П'ять із них пішли з ним, а інші п'ять залишились зі мною.

  А я просто стояла мовчки шокована побаченим та навіть не рухалась, досі спираючись до стіни своєю спиною.

  Один із них почав повільно підходити до мене ближче.

- Не хвилюйтеся, міс Фелін, ви вже в безпеці - заговорив той до мене так само монотонно, щойно побачив, що я трохи затремтіла після його кроків до мене.

- В безпеці?!

- Так, ви в повній безпеці - повторив той.

- А ви... Ви... Ви від Генрі?

- Так, звичайно, пан Олішер не зміг прийти сам вчасно, бо був на роботі, проте, дізнавшись про такі події кинув усе та скоро буде тут.

- Що? "Дізнавшись"?! А як він дізнався?!!

- Ми не володіємо такою інформацією, а навіть якби володіли, то все одно б вам не розповіли, бо не маємо права. 
 
- Ясно...

- Давайте пройдемо он туди до виходу та почекаємо його приїзду - показує долонею люб'язно до виходу.

  Помічаю що руки їх у чорних шкіряних рукавичках. Ну, зимою так не жарко, але сподіваюся їх не змушують носити це все влітку.

- Але для чого йому кидати все на роботі та їхати до мене якщо тут є ви? Ви можете мене відвести і все, або хтось один із вас, а йому можна й залишитися та виконувати свої справи.

- Пан Олішер знав, що ви так скажете, тому наперед говорив передати нам, що "має приїхати, бо хтось має підтримати вас у такому стані".

- Але зі мною все добре і...

- Він так не думає. І ми теж. Пройдемо далі, міс.

- Добре...

  Він неначе хотів торкнутися мого плеча, щоб тим самим спонукати йти далі, але деякі з них ззаді поквзали йому жести руками, мовляв: "Ти щш?! Ні-ні-ні не можна! Забув?!"

  Вперше проявили хоч якісь емоції в цей момент.

  Він розгублено забрав руку в повітрі наді мною, неначе дійсно згадавши якусь заборону.

  Я мовчки почала робити свої перші кроки за такий довгий час, який мені дійсно здавався вічним, поки Майло робив те все зі мною... Бр-р-р! Досі так гидко! Я здригнулась вся на мить чи то від холоду, чи то від мурашок через спогади тих всіх відчуттів...

- Ой!

- Що таке, міс?

- Я забула куртку Генрі в аудиторії!

- Нічого страшного, ви не змерзнете, бо ми все одно будемо чекати пана Олішера в нашій машині, а навіть якщо змерзнете, то я дам вам свою куртку.

  Охоронець уже почав розстібати свою чорну куртку, яку лише недавно вдягнув близько до виходу з універу.

- Ні-ні-ні, не треба! Якщо в машині будемо, то я обійдусь!

  Проте, він наче не чує мене.

  Я вже торкаюся його зап'ясть, щоб зупинився розстібати, а він здригнувся так, неначе я до нього ошпареним кип'ятком торкнулась, а не руками зі звичайною людською шкірою.

- Ой, вибач, не хотіла злякати чи що...

- Нічого, просто... - він та всі інші почали оглядатися у вікна будівлі, неначе перевіряючи чи хтось вже не приїхав - Кхем, міс Фелін, краще не доторкайтеся до мене чи до когось з нас іще.

- Чому?

- Нам... Дорога наша робота - додає інший з них ззаді нас.

- Тю, а через мої доторки вас, що звільнити можуть? - спершу жартома питаю.

- Так - доволі серйозно відповідають вони, ледь не хором.

- А... Справді? Ну, добре... А... Пан Олішер вам таке сказав?

- Ми не будемо вдаватися у подробиці, виходьте, будь ласка.

  Вони пропустили мене найпершою, а потім вийшли самі по черзі.

  Щойно вийшла на вулицю моє червоне та мокре від сліз обличчя почав щіпати грудневий мороз.

- Ох, лише перше грудня, а морозить так неначе середина зими в розгарі!

  Витираю свої мокрі щоки рукавом кардегану.

- Ось, давайте по швидше заходьте сюди, щоб не захворіли! - схвильовано каже той, відкриваючи для мене двері чорного авто, яке під'їхало щойно до нас.

  Я сіла, зі мною разом сів один із них, а інші залишилися біля моїх дверей , неначе продовжуючи оберігати та охороняти мене як тілохранителі.

- Ось, зараз я увімкну обігрівач і ви вмить загрієтесь.

- Та все добре, я не встигла надто змерзнути, бо ж була на дворі коротку мить без куртки.