21 глава. "Річ" або Майло Цімар

- Що?! Ой, ні-ні-ні! Звісно, що ні, мені не потрібні його гроші Ліліт!

  Думаю поки що я не мала права називати її просто "Лілі", як це робив Генрі.

- Якщо дійсно так, тоді чому ти тоді сказала "сплюнь"?

- Я... Я просто не бачу себе в майбутньому його дівчиною чи тим паче дружиною... Я-...

- Ой, тц, все з тобою ясно - цикнувши мимовільно язиком у роті відповіла вона. Доволі не задоволено відповіла...

- В сенсі "ясно"?!

- Ти все таки використовуєш його та дарма витрачаєш час нас обох!

  Я злякалася, бо її обличчя сповнилось неначе променисто-іскристого гніву. Здавалось ніби вона от-от візьме мене малу за шкварки та винесе звідси, жбурнувши геть, як останній непотріб.

- Ні-ні-ні, усе зовсім не так, Ліліт! Не злись, будь ласка дай мені можливість пояснити усе!

- А-ха-ха-х!

- Що?!?

  Дівчина раптом просто розреготалась знову, як раніше.

- Я недавно записалась на курси акторської майстерності і схоже що мої успіхи надто швидкі та ідеально-досконалі якщо ти дійсно купилась на ці емоції, а-ха-х!

- Що?! "Емоції"? Тобто ти щойно всього лиш зіграла злість?

- Так, мила, не хвилюйся, хах! - радісно говорила вона, знову погладивши мене по голові.

  Мені аж відлягло! Видихнула з полегшенням.

- Тьфу, блін, Ліліт! - голосно вимовила, вдаривши її в те ідеально-рівне плече.

- Ай! Хей, що ти робиш?! Хіба ж я винна, що змогла зіграти так неперевершенно?))) Це вже талант, який для когось дар, а для когось прокляття.

  Так і хотілося трохи ще побити подушкою ту горду "паняночку", але вже стрималась.

  Батьки мабуть надто пестили її. Надто. Занадто-надто.

  Сидить собі та ще трохи регоче та хитра лисиця. Ну нічого. Головне, що не ненавидить мене.

- А-ха-х, Марі, бачила б ти зараз своє лице! Хоча, ні, можеш подивитись, он тут дзеркальце маленьке біля тебе на стіні!

  Довелось подивитися. І дійсно я кумедно виглядала в гніві, але сміятись з себе самої при ній же не хотілось тому лише всміхнулась.

- То ти не сердишся на мене?

- Звичайно, зовсім ні, насправді я знаю прекрасно про те, що між вами зараз ота "недодружба" - показує пальцями лапкú.

- Тобто ти це просто так спитала виходить щоб лише зіграти свою "роль"?

- Звичайно, а-ха-х!

  Я таки її колись вдарю, прикинувшись п'яною, щоб було виправдання перед Генрі.

  Вона мені досі подобається, просто я трохи злюсь.

- Стоп, а чого це "недодружба"? Ми з твоїм братом чудові друзі!

- Ну, так, в тому то і діло, що занадто "чудові" друзі - знову показує лапкú.

- Ти можеш перестати показувати лапкú?

- Ні, ніколи)

- Ох...

- А-ха-х!

- Коротше давай снідати.

- Давай, маленька.

- Не називай мене так!

- Ой-й-й, і чому ж це? Напевно я щойно розкрила кодове слово. Скажи, він тебе так називав? - ухмиляючись та світячи тими хитрими жовтавими очима ще більше, запитала вона.

- НІ!

- Справді? А тоді чого ж ти так розчервонілась, щойно я назвала тебе так? - питає, дивлячись близько в очі та забираючи моє волосся повільно з однієї сторони за вухо.

- Я... Ти... Ліліт...

  Трясця! Вона надто схожа на нього була ітак увесь цей час, а тепер... Ще більше... Я просто губилась...

- Запам'ятай, хочеш ти це визнати зараз чи ні, але ти вже його - раптом прошепотіла прямо у те вухо, яке відкрила щойно мені, забравши волосся.

- Я його?! В якому сенсі?!! - теж мимовільно почала говорити шепотом.

- Ти його річ, і моя... Тепер теж.

- "Річ"?!?

- Так, а-ха-х... - і так мило та невинно хіхікала неначе мале дитятко, яке щойно не сказало нічого поганого.

- Для тебе всі такі, як я це просто "річ"?

- Так, проте, прекрасна та вродлива річ, і це не значить, що ми не можемо з тобою подружитись. Знаєш, як кажуть "діаманти — найкращі друзі всіх дівчат".

  Навіть не знала чи радіти тому факту, що мене щойно зрівняли з "діамантом"...

  Але ж це все одно річ! Все одно вона не жива, хоч і неймовірно красива!

  До цієї пори Ліліт дійсно здавалася мені трохи розбещеною, але приємною особистістю, проте, зараз зрозуміло, що моя думка про неї змінилася... Знову.

  Я дуже хотіла вірити, що Генрі взагалі не сприймав мене, як свою "річ".

- О, до речі, ти ж не проти якщо я зроблю тобі мейк?

- Мейк?

- Ну, так, мейк, бо ж сьогодні такий незвичайний день — день народження, сама чудово знаєш кого, тому я б дійсно хотіла подбати про те, щоб сьогодні твоє обличчя просто сяяло і не було помітно, що ти погано виспалась цієї ночі.

- Ой, невже це так сильно помітно зараз?!?

- Так, ще й як, проте, навіть із такими кругами під очима ти все одно виглядаєш як мила пандочка, а не як потворна зморщена жабка, це дійсно талант виглядати так неймовірно навіть коли ти не виспалася, багато хто з дівчат позаздрив би твоїй надздібності, а-ха-х!

  І я знову мала дуже двоякі відчуття від її компліментів...

  Мабуть все-таки вона дійсно вважає, що я цінна лише своєю зовнішністю і тому не змогла підібрати нормальні слова підтримки для мене в той момент коли я зізналася, що я плакала через це. Про те як можна думати інакше коли вона знову продовжує акцентувати мою увагу більше на моїй зовнішності, а не намагається дізнатися про моє хобі, про те, що було зі мною колись, не намагається нічого такого взагалі дізнатися, і весь час продовжує захоплено дивитися на моє обличчя...

  Сумно, сумно це дійсно дуже сумно! Мій страх став реальністю, бо зараз уже є принаймні як мінімум одна людина, яка реально сприймає мене лише, як гарний об'єкт, який не може бути нічим цікавий всередині, а лише зовнішнє.

  Проте з іншої сторони Генрі і пані Броуквінс виявилися праві коли говорили, що вона ніяк мені не зашкодить. Все-таки якою б Ліліт мене не сприймала "річчю", так би мовити, але її ставлення до мене все одно дійсно хороше та позитивне, не як до якоїсь рабині, і це факт, тож мені дійсно варто із нею подружитися та намагатися бути завжди біля неї десь поблизу на сьогоднішній вечірці.