20 розділ. Ліліт або Його втрачене дитинство...

- Що ти тут робиш?!

- А хіба не очевидно?)

   Чую дуже гарний, молодий, дівочий голос. Сподіваюсь він не належить Мелісі... 

   Очі відкрити та підгледіти боюсь, бо раптом вона зараз дуже уважно вдивляється в моє лице і скаже йому, що я не сплю?! А я не переживу такого позору! Дійсно буде ніяково якщо зрозуміє, що я прикинулась сплячою лише для того, щоб поніс мене на руках!

- Говори тихше! - більш агресивно шепоче.

- А що таке? Боїшся, що твоя маленька принцеса прокинеться? - смішливо каже. 

   Мабуть це одна з тих сестер у яких в нього з ними погані стосунки, бо тон у неї якийсь дивний або це все ж Меліса...

- Та тихо ти! Давай я зараз її віднесу і поговоримо? Чому взагалі прийшла?!

- Ну, я не могла пропустити можливість побачити ту, про яку мені мій братик всі вушка прожужав, а-ха-х! Чи ти дійсно думав, що дізнавшись про твій раптовий переїзд у наш покинутий маєток, нічого не запідозрю?)

   Так, це сестра...

- Хто сказав тобі, що я тут?! Батьки вже знають?! - стурбовано шепоче, продовживши повільно йти зі мною на руках.

- Ні, лише я, а спалився ти якраз за рахунок того, що сьогодні зранку поки був на роботі — прийшов у підозріло знайомому чорному светрі. 

- Ой, та ладно, припини! Ти ж не я! Як могла запам'ятати який одяг ми тут залишали в маєтку рік назад?!

- А-ха-х, ну я звісно не могла поцупити твою рідкісну пам'ять, але саме той светр мені запам'ятався найбільше всього, тому що тоді куртка Меліси причепилась замком тобі до нього, і ви тоді опинились у такій ніяковій ситуації! 

- Ой-й-й, не нагадуй! Ти ж знаєш, як нестерпно те, що я не можу забути це у всіх фарбах та подробицях, тому залишається принаймні не думати, а ти згадуєш!

- А-ха-ха-х! Ну, вибач, побачити як ти червонієш — це як побачити восьме чудо світу)

- Лілі!

- А-ха-х! Ну що? Ти ж правда червоний-червоний! 

   Він дійсно вміє червоніти?! Шкода я не побачила, бо реально було страшно відкрити хоч одне око на мить, якщо Генрі уважний дуже, а тут ще й його сестра. Уважність мабуть в них сімейне, тому краще не ризикувати. 

   А от з Мелісою у них точно щось було, якщо один лише спогад про неї змусив його... Його! Проявити аж таке збентеження у вигляді почервоніння.

   Але, стоп, це ж Ліліт? Значить все добре, вона наче хороша.

   Вони почали підійматися по сходах. Мабуть зараз залишить мене в ліжку на другому поверсі та продовжить з нею розмову внизу.

- Знаєш, зрозумівши, що ти тут, одразу здогадалась, що переховуєш когось від наших, і не прогадала - пошепки продовжувала вона.

- Переховую — це ще м'яко сказано. Ніхто з батьків немає знати про її існування тут. Вони ж взагалі були певні, що вона померла в госпіталі. Настільки не цікавились її ситуацією, що навіть не здогадувались про її проживання в сиротинці.

- А як щодо Зейна, Ендрю, Макса та інших? Вони можуть дізнатися?

- З якого це переляку?

- Ну... Підозрюю, що ця маленька буде на твоєму дн. Чи ні? Вирішив потім окремо від усіх провести другу частину дня лише з нею наодинці при свічках? Оу-у-у, як мило! А-ха-х!

   "Маленька"? Це в них сімейне мене так дражнити?! Сама точно мабуть такого ж зросту як і я!

   Відчуваю, як уже закінчились сходинки.

- Почнемо з того, що я взагалі-то нікого з них не запрошував.

- Ну, Генрі!

- Ой, не починай, Лілі!

   Не одразу помітила, що він говорив не "Ліліт", а Лілі, мило звучало, особливо з його вуст.

- Але ти вже так давно не влаштовував день народження! А тут раптом опа вирішив! Зрозуміло, що всі хочуть прийти!

- Їм просто цікаво — не більше. Вони поглазіють півгодини та підуть, а мені нерви на весь залишок дня. Це ж мій день народження, не їх! Маю право запрошувати чи не запрошувати когось! Тим паче, що ніхто з нас не вродився в один і той же день, слава Богу!

   Голос був напруженим у нього чомусь весь час, після її появи. 

   Ну чому? Вона ж наче зла не бажає і спокійно говорить з ним...

- Ой, батькам це не сподобається... Знову скажуть, що ти тримаєш на відстані всіх нас чи-...

- Вони часто робили те, що повністю не подобалось мені, при чому це напряму стосувалося мене самого! А зараз те, що роблю я їм не до вподоби, але ніяк не заторкує їх самих чи їхнього життя, тож хай мовчать, якщо не хочуть, щоб я взагалі відрікся від цієї сімейки! - шепотом закричав. 

   Так сильно дбали двоє про, те щоб я не прокинулась, що аж не зручно... А його заявочка про зречення взагалі шокувала аж до втрати дихання!

   Ліліт помовчала трохи та зупинилась, судячи по звукам кроків, але він не спинився.

- Не хвилюйся, від тебе ніколи не відречусь, а-ха-х! - тихо додав і її кроки знову продовжились.

   Я лише разок спробувала відкрити одне око і тут же ледь не спалилася! Ні, дійсно ризиковано! Він майже весь час дивиться на моє лице!

- Краще не жартуй так, Генрі!

- А я й не жартую, якби міг то ще в 15 років відкрікся їх усіх, а то й раніше. Точно! З того моменту, коли був період, що думав вона реально померла і я ніколи її більше не побачу. Цей період був довгим, завдяки ним.

   Що-що-що?! Про що він? Думав я загинула?

- Але ж вона жива!

- А до чого тут зараз це? Їм пощастило, що жива, бо якби дійсно цей... Я б ще тоді втік з дому та ніколи більше не повернувся. Ти не розумієш. Навіть ти не розумієш! Вона була для мене єдиним променем надії в той період, а вони і її змогли "забрати" в мене! Я гризся та мучився кілька довбаних місяців, думаючи, що не встиг з нею попрощатися перед смертю, бо ж в новинах не одразу показали, що жива залишилась... Той період був воістину найгіршим за все моє життя! Стільки років пройшло, а й досі, як згадаю, то так здригаюсь! Вони для мене втратили людську подобу після такого мерзотного вчинку! 

- Але вони все одно твої батьки!

- Твої, Лілі, твої.