18 розділ

Хочете побачити як виглядає Марі? Її зовнішність вже є на ілюстраціях від штучного інтелекту в моєму інстаграмі (і в дописі, і в сторіз, бо в дописі обрізало красу(((

(До речі, незабаром там буде і зовнішність Генрі, тож підписуйтесь щоб побачити його теж)))

blaku_tna - інстаграм

   ЩО?! 

   Що він мав на увазі цим?!?

   Я навіть якось зомліла від тих його слів. Мовчки заворожено дивилась в ті очі, не знаючи, що відповісти. 

   Раптом хлопець зупинив авто після кількох хвилин мовчанки. Я вже думала, що це через те, що я не відповіла йому на це і зараз ми не поїдемо поки не зроблю цього, проте, він просто мовчки вийшов у ліс, відкривши двері та ніби взагалі й не чекаючи, що я хоча б щось відкажу на це...

   Що коїться?! Ну просто що?!! 

   Серце аж закалатало коли він говорив ті слова, дивлячись на мене таким глибоким поглядом.

   "Теплó"?! Яке тепло я маю повернути йому?!! 

   Це дійсно те, про що я думаю?! Ні... Пхех... Та... Та бути не може такого! Але... Це дійсно звучало, як натяк... 

   Ні! Я дійсно почала багато думати про себе якщо серйозно на мить повірила, що він реально мав на увазі саме це! 

   Як статуя завмерла,не виходячи з машини. 

   Аж здригнулась від того, що хтось постукав у моє вікно в машині. Прийшла до тями, побачивши його лице по ту сторону скла. Одним лиш поглядом і з посмішкою ніби говорив ласкаво: "виходь, люба".

   Несміливо відкриваю двері, неначе потрапляючи у якусь казку. 

   Щойно моя нога ступила на землю, відчулась м'якість та тихий шелест. Вся поверхня була вкрита немалим шаром листя. 

   Так прекрасно... Як же гарно! Це геть не схоже на жоден осінній пейзаж у місті!

   І все це ще більше прикрашав собою він... Високий силует кремезного хлопця, який одразу повернувся до мене спиною та повільно почав кудись йти. 

   Ті листя неначе якісь пелюстки сакури так повільно та граціозно спускалися вниз на землю, бо вітер притих і не спішив їх усіх нікуди.

   Підняла голову догори та милувалась ними, неначе сніжинками. Небо було видно лише малесечкий клаптик, бо закривали усе високі та широкі стовбури дерев з густим листям.

   Повільно кружляла, продовжуючи дивитись вверх. 

   Так задивилась на те все, що вже й забула, що власник авто, біля якого я тут стояла зараз одна-однісінька, кудись повільно йшов коли я востаннє його бачила.

   Різко опустила очі згори на їхнє звичайне положення та з легкою тривожністю глянула прямо, не розуміючи чи це та сторона, в якій я бачила його востаннє, чи ні, бо крутилась так по тисячу енних разів. Тепер же геть не радісно почала обертатися довкола з відкритими очима, намагаючись знайти його.

   Нема...

- Ге-Генрі? - заїкливо тихо вимовляю.

   Тривога сильнішає...

- Генрі?!

   Як же це?! Куди він зник?!? 

- ГЕНРІ! - кричу.

   Так, спокі-і-ійно, Марі, ти ж зараз стоїш біля його машини, тож він точно має повернутися сюди! 

   Але це не допомагало заспокоїтись, коли подумала, що якби він сам заблукав зараз в лісі, далеко від мене, і ми ніколи не знайдемо одне одного?! А я водити машину не вмію! 

   Ком у горлі з'явився...

   Почала кричати ще дужче та частіше його ім'я.

   Раптом з-за якихось високих кущів почувся шелест, але самі вони не рухались.

   Злякалась. А раптом вовки?! 

   Хотіла увійти в машину, але вона виявилась закритою. 

   Звуки шуршання почали доноситися з різних сторін, так ніби мене починала оточувати вже ціла стая вовків з усіх боків.

   Перестрашена я зомліла та оніміла, завмерши на місці та навіть переставши дихати. 

   Страшно було крикнути "Генрі" знову, тому що цим звернула б їхню увагу на себе ще більше.

   Серце закалатало, як скажене, адреналін ніби вилився до крові. Хотіла навіть намагатися вилізти на машину зверху чи на найближче дерево, як раптом мене схопив хтось ззаді за плечі обома руками, від чого я просто заверещала на весь ліс і ехо порозносило мій крик куди тільки можна й не можна було.

   Тримала очі закритими.

- Тш-ш-ш, тихше, тихше, Марі, це я!!! - кричить.

   Я різко відкриваю очі, усвідомивши, що голос знайомий. 

   Бачу перед собою його фізіономію!

- Генрі, ти ненормальний чи що?!? - волаю, б'ючи його зі всіх сил в груди.

   Це нагадало мені знущання моїх з універу, коли ми поїхали в поїздку, тож мабуть через це я відреагувала сильніше, ніж варто було.

- Ей, полегше! Ого, а ти виявляється можеш бути сильною, коли налякана... Так, ану припини! - голосно каже той, схопивши мене за зап'ястя двох рук в повітрі, коли я безперестанку в істериці била його.

- ЦЕ НЕ СМІШНО! - верещу, а на очах проступають сльози - Весело тобі було?! Тобі теж весело знущатися з мене?!!

- Що?! Про що ти?! Я просто відійшов на кілька хвилин, що вже встигло статися?!?

- На кілька хвилин?!? Т-ти серйозно?!! Та я ледь серцевого нападу не зазнала!

- Тихше, заспокійся, не кричи! Поясни нормально, що сталося? Що тебе так злякати могло?

   Намагаюсь вирвати зап'ястя з його сильних рук, бо все одно хочеться прибити того містера "просто так відійшов", але не вдається вивільнити їх!

- Скажу коли відпустиш мої руки! - вже вкотре кричу.

- Добре-добре, пускаю! Ти тільки заспокійся, а то аж тремтиш від гніву!

- Зараз не лише я тут затремчу, Олішер! Я може не така сильна як ти, але палки в лісі точно сильніші!

- Що?! Та схаменися! - каже той, коли я реально в руки взяла велику грубечу палку. 

- Зараз ще я посміюсь з твого "жартика", щоб чесно було! 

   Раптом хлопець підходить ближче та вириває в мене з рук ту палку, кинувши високо подалі.

- Я не знаю чому ти подумала, що я хотів якось познущатися з тебе, але, послухай, мені просто було потрібно відійти та зробити дещо і-...