17 глава

   Друзі мене нен було через стан здоров"я ( внизу кому цікаво буде детальніше) та через важку практику яка ну просто видавлювала з мене всі соки і саме через неї, я, маючи цю главу готовою не викладала тиждень бо ніяк не мала сил редагувати її через великий об"єм, а велика вона бо це як бонус за мою довгу відсутність + вирішила зробити такий невеличкий Новорічний подаруночок Вам, зробивши два глави як одну, так що можете з повною впевненістю вважати що отримали сьогодні дві викладені глави за один вечір, бо так воно і є. 😘 

- Чому ти увійшла без стуку?! - розгублено вимовив той, не знаючи чи то продовжити промивати рани тою ганчіркою, чи то встати та вдягти грубий чорний светр назад.

- Не... Не... Не міняй тему! І... І до-до речі я стукалась у двері... Кхем, якщо що... - почала відвертати очі кудись у бік, зрозумівши, що занадто палівно розглядала тіло хлопця.

  Ух, блін, тільки заїкатись почала-а-а!!!

- Слухай, давай потім про це поговоримо, нам головне встигнути допоки не стемніло та не випав сніг - абсолютно спокійним тоном вимовив той, обернувшись до мене знову спиною, на яку було дивитись не неприємно, а просто боляче...

  Багато дрібних та глибоких подряпин і навіть фіолетових гігантезних синяків...

- Та як ти... Можеш говорити зараз про поїздку на пейзажі, коли сам так страждаєш?!? - повільно підходячи ближче, говорила я.

- Ну "страждаю" — це ще голосно сказано, це всього лиш дрібні подряпинки, не хочу через якісь свої обставини зіпсувати тобі можливість поїхати туди куди хочеш, тож не хвилюйся ми скоро поїдемо - знову трохи обернув до мене голову та м'яко посміхнувся.

  А він ще той актор... Дурний... Так добре вміє ховати свої справжі емоції, що, побачивши б цю посмішку зараз, якби він знову вдягнувся — могла б подумати, що ті рани не справжні, а якийсь грим для фільму.

- Ти здурів чи що?! Хіба я зараз казала, що мене це хвилює?! - аж сльоза виступила трохи.

  Це було нестерпно, бачити як він страждає з такою м'якою та приємною посмішкою неначе якась атомна людина, яка взагалі не може ніякого болю відчувати!

- Хей?! Чому ти плачеш?! Я щось зробив не так?!

  Витерла ту сльозу.

- Ні! Дурний ти... Ти... Перестань думати тільки про мене та подумай про себе!!! - голосніше вимовила та, підійшовши ззаді, вийняла ту тряпку з його руки.

- Нащо ти-...

- Я допоможу тобі! Пхах, повірити не можу! Ти ще й так сказав мені там внизу "я сам зможу впоратись з цим, бо ж рани не на спині, сам дістану", а вони реально на спині! - гнівно фиркнувши, продовжила та почала повільно доторкатися обмоченою в спирті та ще якихось невідомих мені медикаментах, ганчірці, поки той сидів на ліжку.

- Не варто, я правда можу сам дістати, не утруждай себе!

- Тш, помовчи, зараз може попекти трохи - говорила торкаючись до найпроблемнішої та найглибшої зони поранень, до якої йому було дістатися найважче.

  Його два великі грубі кулаки стиснули простиню та ковдру ліжка і знову трохи задрижали. При тому він не видав ні звуку, ні мичання!

- Не стримуйся! Краще покричи трохи, бо біль буде сильнішим!

- Повір... Ух-х-х... Ця біль... Ммх... Це ніщо порівняно з тим _нестримним болем_ , який я відчував протягом останніх п'яти років - важко дихаючи, говорив.

  Я побачила тазік з якимось розчином, який пахнув тим же чим та тканина, тому, присівши навпочіпки біля його ніг, які звисали з ліжка, промочила та віджала її в ньому, питаючи:

- І чим же був викликаний цей "нестримний біль"?

- Мій нестримний біль був моральним, а не фізичним, Марі.

- Ну і через що ж він був?! - питаю, встаючи з колін із мокрою ганчіркою в руках.

- Не можу сказати.

- Пф-ф-ф, ну, звичайно, правильно, давай і далі приховуй від мене і від усіх свій біль, бо це ж дійсно те чого ти хочеш! - розсердившись, відповіла та знову торкнулась його найглибшого місця, проте, трохи сильніше, ніж варто було б через емоції.

- А-а-ах, не тисни так сильно!

- Вибач! Ой, я дійсно ненавмисне!

- Та навіть якщо навмисне то і хай. Заслужив.

  Згадала слова пані Броуквінс, вирвані з контексту: " ти навіть не уявляєш,ьщо він пережив! Невже він дійсно заслуговує на це після-..."

  Що?! Що з ним відбувалося протягом всіх цих років?! - питання, на які він звичайно ж відповіді не дасть зараз, зараза!

- Що ти таке кажеш?! "Заслужив"? За що заслужив?!

- Не знаю... Мабуть за те, що злякав тебе там на дивані, а може і за щось інше.

  Я впала в ступор і рука на його спині з ганчіркою раптом зупинилась.

  Не очікувала, що він заговорить про це саме зараз!

- Я... Все добре, я не злюсь на тебе через це, щоб робити навмисно боляче зараз тут!

- Після нашої поїздки я поїду кудись в інше місце, щоб ти могла спокійно спати.

- Що?! Ти тільки повернувся! Я ж сказала все добре!

- А по очах твоїх в той момент так і не скажеш.

- Що?!

- Ти дійсно думаєш, що я не помітив, з яким переляком ти тоді дивилась в очі Еліз? - запитав той, раптово обернувши лице до мене, поки я стояла близько, через що сильніше розгубилась.

- Я... Ні, все не так!

- Скажи чесно, Марі Фелін, ти боїшся мене? - питає, зазираючи неначе в саму душу.

  Мокра ганчірка аж впала з моїх долонь на ліжко.

- Значить, так. Ясно.

- Ні!

- Ти знову робиш те, чого я найбільше не люблю. Краще скажи правду, і, якою б вона не була, я прийму її, бо це правда - знову посміхається, але при тому говорить монотонно - Та й взагалі, можеш вийти, я сам закінчу. Я ж зараз можу накинутись на тебе! - з сарказмом та іронією вимовив останню фразу.

- Н-ні, ти не такий! Я правда так не думала про тебе!

  Він лише мовчки припідняв мокру ганчірку, наосліп напацавши її ззаді себе, а іншою рукою вказав на вихід.

- Ні, не піду! - твердо заявляю - Як ти зможеш обробити та промочити кожну рану, якщо не бачиш їх?!