16 глава

- Ой, Ге-Генрі? - раптом почувся її тремтячий шепіт.

   Чому? Що сталося?

- Що?

- Твої... Ру-руки... - ще тихше вимовила, піднявши з моїх грудей свої трохи налякані, великі, блакитні оченятка.

   Трясця! Я... Я й не помітив, як мої руки... Вони...

- Вибач! - голосно вимовив та забрав долоні з її бедр. 

- Охох, я вам не заважаю?) - раптом почувся голос пані Броуквінс, яка звісно побачивши нас в міцнющих обіймах на дивані, уже нафантазувала собі наше весілля.

   Марі одразу зніяковіла ще більше. Блакитні оченятка розширились.

   Ми двоє одночасно, як з клітки зірвалися з дивану, переставши обіймати одне одного, щойно забачили її.

("Забачили" — не помилка, а західно-український діалект, який тут може комусь не в тему, але я, як автор цього, маю право вставляти те, що дороге моєму серцю та те, в якому середовищі я зростала, тож не дивуйтесь якщо навіть в творах де персонажі у Франції, лунатимуть такі слова, в кінці кінців ті, хто читали ”Дар„ точно знали на що вони підписуються)))

- Ну що ж, бачу моя поміч більше не потрібна, оскільки твій головний "опікун" вже повернувся, Марі, тож я піду) - сказала вона, поставивши велику аптечку на диван.

- Що?! "Опікун"?!! Пф-ф-ф, ду-у-уже смішно! - з сарказмом фиркнувши, вимовила блакитноока, після чого ми двоє з Еліз майже синхронно засміялись.

- Че-чекайте, ви вже справді йдете?! - з хвилюванням перепитує і я прекрасно розумію чому дівчина не хоче щоб жінка пішла. 

   Мої руки... Ох-х-х, досі не розумію, як це сталося?! Я думав, що легко зможу контролювати себе... 

   Мабуть це тому, що день був важкий і я мимовільно захотів таким чином "розслабитись, зняти стрес". Її піжама ще й як на зло була такою м'якенькою, а від самої так пахло... 

   Цей день дійсно був до божевілля шаленим, причому лише у найгіршому значенні, але треба ж було її ще завезти прогулятися по тим пейзажам, поки не випав перший сніг та не прибрав усього того осіннього вбрання з дерев у лісі.

   Ох, йо... А так нічого не хочеться... Здається скоро снитися почнуть ті всі медикаменти...

   Здається я шкодую що-... Ні, ти не шкодуєш! Ти зробив правильний вибір! На медика дійсно було варто йти! Все одно мої бажання ніколи не мали сенсу.

   З дитинства це запам'ятав, проте чомусь усе одно на зовні інколи виривається інша думка. Неначе протест якогось дурного та зовсім незрілого підлітка.

   Я був змушений подорослішати раніше та стати реалістом, мабуть через це виглядаю старше своїх років, пхех...

   Дивлюсь так на неї і розумію — я перейшов межу, її пальчики навіть трохи тремтять! Чи мені здається? 

   Настрій все одно був ненайкращим, а тепер після свого вчинку почував себе ще гірше.

   Краще просто не торкатися її взагалі. Стільки років терпів, то що зараз не зможу?! Сам же раніше часто думав "достатньо буде лиш бачити її обличчя кожен день або принаймні часто і стану щасливішим".
...

Марі:

- Так, я вже маю йти, нíчого мені робити тут, поки ви двоє) - посміхаючись, говорила та і вже відходила до дверей, знявши з себе та повісивши фартух на гачок в прихожій.

- Почекайте! Розкажете може чо так довго вас не було?! Щось сталося там наверху?!!

   Трясця, що ж робити?!? Його великі долоні я так чітко відчула на своїх бедрах... По стегнах одразу ж пробралась якась вібрація! 

   Я ніколи не відчувала нічого подібного і це лякало мене. Воно й не дивно, я ж до 18 років ніяк не контактувала з хлопцями в романтичному плані! Лише моментами знущання якесь було коли прикидались в універі, що хочуть поцілувати мене. Просто лякали так.

   Я ніколи б не подумала, що відчую якийсь острах по відношенню до нього... До Генрі... До самого Генрі! Подумати тільки! Він же був єдиним представником протилежної статті, якому я могла повністю довіритись та не відчувати нічого подібного! Принаймні мені так здавалось...

   Не хочеться вірити, що це було те, що можна назвати "приставанням" чи типу того. Мабуть просто зажартувався так стосовно моєї піжами мовляв: "гладити тебе в ній хочеться усюди неначе кішку".

Я майже впевнена, що він це випадково, але страх все одно не відступав. Хотілося ледь не кинутися в ноги пані Броуквінс та благати її не залишати нас на самоті!

- Може ви залишитеся на чай?!? - питаю, хапнувши її різко за зап'ястя.

- Ну, залишайтесь якщо цього так сильно хоче Марі - чую спокійний монотонний голос хлопця і по звукам він наче відкрив аптечку, а я не оберталась до нього, ні на мить не перестаючи вдуплятись благальним поглядом в очі жіночки.

   Він не проти? О-о-о, це вже добре. Це вже показує, що в нього нема ніяких намірів, бо якби хотів, то б зараз же попросив її забратися.

   Ой, невже я дійсно задуматись могла про те, що в нього були якісь наміри?! Все таки задумалась... Соромно стало, що подумала про нього так.

- Ох, ні, я точно не залишусь, бо-... - раптом різко замовчала, побачивши мій погляд, яким я вже сверлити її почала - Що таке?! - шепоче, бо ми відійшли від нього лише на п'ять метрів - Дівчинко моя, чому у тебе такий погляд неначе ти вже одна в цьому лісі серед зграї вовків?!

   Добре, що не голосно сказала це! Вона завжди мала хороше почуття такту та ніби на інтуїтивному рівні відчувала коли потрібно щось тихше запитати, а щось голосніше, навіть коли могла головою не розуміти на початку чому це може бути ніяково для когось поки не знала всієї ситуації.

- Бу-будь ласка не зали-залишайте мене з ним одну... 

   Сама не знаю чого це я почала себе вести так, неначе мене тут вже роздягали та приковували наручниками. Від цього теж соромно, але я не могла перестати. Я не контролювала цей страх, він став вище мого розуму та ніби на самих лише інстинктах просто задав мені позицію: "тікай, ти відчула щось нове і це точно загрожує твоєму життю!"

   Жінка вражено глянула на мене і подив її був зовсім не радісним, а навіть навпаки.