14 розділ. Він прийшов...

- Що, перевдягнутись допоможеш?) - сама не знаю для чого пожартувала так.

- Ну якшо ти дійсно цього хочеш... - дивно та тихо вимовив той, різко підійшовши ближче з ухмилкою.

- Ні-ні-ні, не підходь!

- А-ха-х, та я поняв, що ти то не всерйоз, як і я те, що сказав раніше.

  Мабуть тупо виглядала в цей момент. Сама ж першою так пожартувала і сама ж злякалась трохи.

  Він лиш всміхнувся та підняв руку, мабуть бажаючи чи то погладити мене, чи просто доторкнутись, але... Задзвонив його телефон. Хлопець вийняв з кишені смартфон та мовчки почав слухати.

- Добрий день, це дійсно терміново? Так? Ага... Ясно, а ті ліки, що я вчора прописав уже не допомагають? Ну ви ж казали, що помогли, а тепер, що сталося? А-а-а... - зітхає - Ну я ж казав вам не робити так! Що-що... Ну, чекайте, поки я приїду. Ні! Ні... Кажу ж, ні, не можна вам це приймати! - починає взуватися та вдягати свою куртку, яку ще вчора носила я. Ледве тримає той телефон біля вуха, поки швидко збирається - Востаннє вам кажу, не можна! Слухайте... Тоді почнеться діарея! От скажіть вам воно треба?!

  Мабуть з якоюсь впертою старшою жіночкою розмовляв. А я чомусь думала, що всі його пацієнти це молоді та діти з багатих сімей.

  А от зі старшими, а особливо багатими старшими та-а-ак важко говорити! Подумки співчувала йому.

  І... Ех, не приготуємо ми вже нічого разом...

  Зачекайте-но, а що мені робити коли він піде?! І це значить ми не встигнемо проїхатись по пейзажам, як домовлялись учора?!!

  Зіскакую з дивана неначе каліка, яка все ще не може нічого робити руками.

- Добре, я вже виїзжаю, заспокійтесь, все буде добре, якщо ви будете виконувати всі мої вказівки, а не влаштовувати самолікування та самодіагноз на рівному місці!

  Трохи був нервовий, але стримувався, щоб говорити якомога спокійніше.

- Ге-Генрі, почекай! - несміливо видала я, підбігши до нього.

  Він здивовано глянув на мене, немов забувши на мить, що я була тут.

- Почекайте хвильку! - каже, вимкнувши мікрофон та, не вибиваючи виклик, поставив телефон у кишеню - Ох, Марі, вибач, там форсмажорна ситуація сталась.

- Та я розумію все, але-...

- Ну от і добре, що розумієш! Дякую! Бувай!

- Ні, по-почекай! - наважилась більш голосніше вимовити я, схопивши його за край рукава куртки пальцями.

- Ти що твориш, не розгинай лікоть, півгодини ще не пройшло!

- Добре-добре! - повернула руку в те саме положення - Але почекай, Генрі, ти скоро повернешся?!

- Ну-у-у... Через кілька годин, але якщо буде ще один виклик від іншого пацієнта, то через п'ять.

- П-п-п'ять годин?!?

- Так, на жаль... Але, сподіваємось, що лише кілька.

  Хлопець сам видно було взагалі не радів, кажучи те все.

- А я?! А що робитиму я увесь цей час? Що ти пропонуєш? Сидіти мені тут одній п'ять годин без ключів, замкненій, як голуб у клітці, бо ж в лісі небезпе-е-ечно і вовки?!?

- Ні-ні-ні, ну що ти... До цього не дійде - каже, відкриваючи ключами двері.

- Тоді дай мені ключі будь ласка!

- Вибач, не можу.

  Щойно той відкрив двері на мої голі ноги та руки в футболці одразу ж нахлинув холодний морозний вітер.

  Тіло саме мимовільно почало відходити від дверей, відчувши, як шкіру почав пощіпувати мороз.

- Почекай будь ласка!!! - закричала вже скільки було сил, коли він різко закрив двері.

  Одразу ж підбігла до них та продовжила кричати поки не відійшов задалеко:

- Генрі, не йди! Ти не можеш піти отак просто! Виходить я все таки буду сидіти тут одна 5 годин??? Ти... Не-не мовчи будь ласка, прошу!!!

- Не хвилюйся, люба, ти не будеш одна!

- Не буду?! А хто прийде?

- Ше поки не знаю, але через годинку сюди точно дехто заїде до тебе, а ти через... Хвилин уже п'ятнадцять можеш знімати зажим та перевдягнутись у щось своє потепліше. Там ще залишились дрова біля каміна. Вони дуже близько стоять до нього, тому можеш підняти та поставити туди. Їх мало, але має вистачити на кілька годин тепла. Сьогодні в обід чи ближче до вечора приїдуть, щоб полагодити ту поломку з опаленням. В холодильнику є багато їжі, можеш приготувати собі яєшню, панкейки чи омлет на сніданок.

  Стільки всього наговорив, що вже й забула за секунду все, бо хвилювало мене більше всього лише одне питання:

- То значить ми з тобою не поїдемо?

- Що? Гірше чую вже тебе, ти можеш подзвонити мені через годину і поговоримо.

- Ми не поїдемо на осінні пейзажі?! Завтра перше грудня і... Гарантовано буде сніг, всі синоптики кажуть про це...

  Та він не відповів і я лиш почула крізь замкнені двері, як його дороге авто завелось.

  Підбігла до найближчого великого вікна.

  Він на мить глянув на мене у склі закритого вікна в машині та поїхав...

  Як той жовтоокий міг так вчинити?! Я розумію, спішить, але.... Міг побільше сказати... Особливо про пейзажі... Він знає, як це важливо для мене!

  Повільно та засмучено підходила до дивана, опустивши голову вниз. В животі забурчало, а у вікні вітер рясно обдував усі різнобарвні листочки, які так і манили мене.

  Я усвідомила, що... Не була на вулиці вчора після того, як він мене привіз сюди по закінченню пар в обід, а сьогодні я що взагалі не вийду?!

  Скоро дійсно почну почувати себе так, ніби в полоні! Та яке "скоро", майже зараз вже почала!

  Ну я йому влаштую коли повернеться! Прямо скажу, що скоро з'їду звідси! Точно, поки живу в нього, то немаю платити за свою комуналку та за їжу, значить зберегти та накопити стипендію простіше простого! Ще якщо підробітку знайду, як хотіла, то взагалі тоді буде все прекрасно! Хоча, ні, зараз не знайду, поки тут перебуваю, але знову ж таки на стипендію маю більшу надію тепер, ніж зазвичай!

  Завтра на початку нового місяця 500 доларів має прийти мені на карту! Стоп... Початок нового місяця? Перше грудня... Це ж... Трясця кошеної трави, його день народження вже прямо завтра?!?