13 розділ. Аналізи

   В якусь мить мені стало легше чи просто плакати вже не було чим. Та як би там не було якесь полегшення я точно відчула.

  Сама неохоче розціпила свої руки від його тіла. Цей запах мені був таким знайомим, таким рідним та... Таким приємним. Він ніби щойно з душа по відчуттю. Його справжній природний запах відчувався в перемішку з гелем для миття.

  Він насправді мав запах, який я не могла пояснити та ні з чим порівняти. Лише намагалась. Це неначе п'янка м'ята, розпалене багаття, якісь дикі трави, і... Якби це не звучало дивно, і кокос.

  Вдихала б і вдихала б той "аромат", неначе новий вид парфумів чи якусь екзотичну страву в дорогому ресторані. Цікаво, а як пахла я? Сподіваюсь, теж приємно, а не якоюсь біднотою.

  На жаль ми ніколи не відчуваємо свого власного запаху...

  Ммх... Хочеться обіймати його почастіше, та на жаль він не зможе стати моїм "живим" ведмедиком для вічних обіймів, бо це занадто. Не хочу йому набридати. Один довгий раз та й усе. Йому це може бути лише в тяжкість, хто зна, може не любить довгих обіймів, а я отак накинулась.

  Коли закінчила його обіймати він теж забрав руки з мене та пильно вдивлявся в моє лице чомусь. Так, ніби щось не те зробила чи може неравильно розумію його зараз...

  Його велика рука раптом повільно наблизилась до мого обличчя та просто торкнулась легенько моєї щоки, витерши пальцем одну сльозу. Я мовчки дозволила тому статись, дивлячись йому прямо в очі.

- Ти мабуть вважаєш, що я стала плаксою після стількох років. Раніше завжди посміхалась, але ти не подумай, я така не завжди, і поки буду жити в тебе тобі не доведеться кожну секунду підтримувати чи заспокоювати мене.

  Він здивовано глянув на мене, забравши руку від мого лиця.

- Про що ти говориш, Марі?! Що значить "плакса, а раніше завжди посміхалась"?!! Ну, звичайно, що раніше посміхалась, хто б не посміхався, маючи таких люблячих, добрих та зовсім не суворих батьків? Знаєш, в дитинстві я навіть заздрив тобі.

  Я була здивована, почувши це. Ніколи б не подумала, що такий, як Генрі може заздрити такій, як я у чомусь! Моє життя по якості і близько ж не стояло поруч з його матеріальними благами!

- Заздрив?

- Так, бо твої батьки завжди дозволяли тобі все і єдине, що їх обмежувало — це їхній гаманець. Я завжди думав: "якби вони мали все те, що мої батьки, то подарували б тобі цілий світ, а мої... Мої, маючи все те подарували мені менше ніж згорточок світу.

  Така метафора, якщо я правильно висловилась та назвала її, дуже вразила мене.

- Та не кажи так! Я знаю, що вони тебе обмежували в чомусь, але ж не настільки...

- Повір, настільки - твердо повторив той - Було завжди не по собі від думки, що якщо я хоч раз зроблю щось не так, як вони хочуть, то в ту ж мить залишусь без всього: без їх любові, без тих усіх речей, які вони мені купили, без їжі... Знаєш, думка про те, що мене б вони могли відправити в інтернат насправді не так вже й рідко переслідувала мою голову, так що ми з тобою дечим схожі - мило посміхнувшись, договорив той, так ніби не сказавши нічого сумного, а таке неочікуване зізнання раптом ніби зупинило в мені дихання від сильного подиву.

- Ти... Ти дійсно думав так? - трохи приглушено спитала я.

  Навіть не знаю, щоб я відчувала, якби мала підстави думати так про своїх батьків... Єдине, що нас розлучило — це аварія та смерть, а по власній волі вони б ніколи мене нікому не віддали. Ця думка гріла мене, бо принаймні я не відчувала себе такою роздавленою, як ті дітки, які попали в інтернат, маючи двох живих батьків. Відчуття того, що тебе викинули туди, як непотрібну іграшку власні мама і тато роз'їдало б мене зсередини точно набагато сильніше, ніж смерть батьків.

- Так, думав і не раз. Особливо тоді, коли повернувся додому з аеропорту із тими вкраденими батьківськими грошима, після того, як не зміг попасти до тебе...

  Уже почала відчувати себе винною хоч і не спецільно попала тоді в госпіталь...

- Що вони тобі тоді сказали?! Били? Покарали якось?! - питаю те, що вже давно хотіла знати.

  Він важко зітхнув та, опустивши очі від мене додолу, продовжив:

- Нічого...

- Як так "нічого"?!

- Вони просто не розмовляли зі мною три місяці.

- Що?!?

- Угу... Весело, правда ж? Впевнений, твої батьки не вчинили б з тобою так, навіть якби ти вкрала якісь речі з магазину, але не подумай нічого, я просто навів приклад про тебе, не вважаю, що ти б так вчинила насправді. Ах-х-х, розумієш, я ж не вкрав просто так, я перед тим просив, молив, благав, щоб ми поїхали, а вони... Просто відмовили. Твердо відмовляли з абсолютною беземоційністю і жодні слова по типу: "Ну мам, тат, це може бути наша остання зустріч, якщо Марі... Якщо вона за-загине".

  Вперше почула, як Генрі заїкнувся і в самої аж щось всередині зжалось. Я ніби відчувала все те що міг відчувати він малий тоді. Серце аж країлось.

- Ну, і після того, як мені відмовили — я вкрав. Та потім повернув усе, бо ж не поїхав та вони все одно ігнорили мене тих довбаних три місяці допоки з іншими братами й сестрами продовжували поводити себе так як раніше! Вони ніби ненавиділи мене, інакше як пояснити те, що лише зі мною були настільки суворими?!

- Ні-ні-ні, не кажи так! Не думаю, що аж ненавиділи!

- Чому ти захищаєш їх?! - зі злістю глянувши на мене, аж прикрикнув той і я враз замовкла - Вони так до тебе ставились, а ти... А ти така добра. Занадто добра! Нема чого їх оправдовувати! Коли Зоє вкрала їх гроші, та ще й, зауважу, на більшу суму, ніж я, вони не ігнорили її ні дня! Знаєш, що вони зробили їй, знаєш?!

- Щ-що?

  Він продовжував кричати все сильніше.

- Вони просто забрали її телефон! ТЕЛЕФОН! На один день! Лише на один, на один день! А я залишився на три місяці без кишенькових грошей, без їх уваги, без їх спілкування, кожен раз коли я проходив біля них вдома, вони не просто мовчали, а й навіть не дивились в мій бік! Робили вигляд ніби мене немає, робили вигляд ніби мене не існує! Це при тому, що я гроші повернув! Повернув! Всі до останнього пенні! А вона витратила всі, які нахабно вкрала! І ладно якби причина її дій була подібною до моєї по серйозності, так ні! Вона просто розтринькала ті гроші в клубі з якимись хлопами!!! І це справедливо?! І це, скажи мені, справедливо?!! - продовжував кричати той.