11 розділ

На один моментик з цієї глави мене надихнула книга "Моя хороша дівчинка" Лілії Ваніль (хто читав її, той мабуть одразу зрозуміє що саме))) 

Приємного перегляду!

Підписуйтесь, любі мої^^)

- Бу-будь ласка відійти, Генрі...

- Не відійду доти, доки ти не відповіси.

- Та так, було щось, але то всього лиш дрібні непорозуміння та легкі сварки. Таке ж буває в колективах завжди, еге ж?

  Від того "близького" допиту мене врятував лише дзвінок на його телефоні, бо точно знала, що він би не повірив мені все одно.

  Відійшов, нарешті, припинивши тихо шепотіти на вухо, бо його телефон залишився на столі, там де ми їли.

  Господи, будь ласка прошу тебе най це виявиться якийсь його клієнт і йому терміново доведеться виїхати, залишивши мене одну в спокої від тих дивних відчуттів на деякий час...

- Ало? Ох, що сталося?!

  Обличчя було стурбоване. Точно новий пацієнт!!!

- Окей, почекаємо, не поспішайте. Краще повільніше, лиш би доїхали добре.

  Доїхали?!? Хто сюди їде?! Мене чомусь вічно тут переслідує думка, що от-от з'являться його батьки та такого пенделя мені сі вмажуть за те, що я бачте "сина їх звабила", що тепер живу за його рахунок!

  Сподіваюсь, вони не приїдуть сюди.

- Це хто був? - питаю трохи встривоженим голосом, коли той поклав телефон назад на стіл.

- А це мої хлопці, що везли твій багаж.

- А-а-а... Так, точно! Ти ж казав, що вони мали приїхати, а я й забула...

- Угу - щось переводить на телефоні пальцем, поки той лежить на столі.

- То що там?

- Та в місті кажуть випав уже трохи перший сніг, але мокрий та негарний, швидко розстанув, утворивши таку слякоть на дорозі, що їхати стало важче. Попали в затор прямо на границі виїзду з міста, так ще й з одною шиною щось сталось. Чекають того, хто привезе запасну.

  Я одразу побігла до вікна.

- Що таке? - питає той.

  Відхиляю шторку і, о, чудо! Якже добре, що білі сніги ще не вкрили ті мальовничі дерева в лісі.

- Фух, хоч ти й сказав, що сніг мокрий, але я вже розхвилювалась, що сильніший міг піти поки ми розмовляли.

- Переживаєш за дерева?

- О, ти не забув!

- Так, звичайно ж, осінь — твоя улюблена пора року.

- Ох, Генрі, я ще перед обідом хтіла попросити, дай мені ключ.

- Для чого?

- Ну... Як для чого? Я хочу вийти та прогулятися лісом допоки ту всю ляпоту не вкрив сніг!

- Вибач, але, як я й казав, у мене зараз справи з книжечками, тож...

- А хто сказав, що я тебе з собою обов'язково тягну? Дай ключі будь ласка і я просто прогуляюсь та повернусь назад.

- Не можна - раптом сухо відповідає той, знову щось комусь відписуючи в телефоні.

  Мене пробрав легкий острах.

- Що ти сказав?

- Вибач, не можна.

- А-але чому? Генрі... Ти змушуєш мене думати, що я в полоні... Ехех... - ніяково сміючись від нервів, говорила я, потираючи голову ззаді.

- Бо ти дійсно є.

- ЩО?

- А-ха-х, та жартую! - відповів той, нарешті перевівши погляд від дорогезного смартфона на мене.

- Це не смішно! - крикнула я, вдаривши його у бік.

  Хлопець знову посміявся.

- Але тобі правда не можна йти туди без мене.

- Чому?! - насуплено дивлюсь йому прямо в очі.

- Тому що в лісі багато вовків.

- Що?!?

- Угу, у мене є рушниця про всяк випадок, але не думаю, що ти нею вмієш користуватись чи зможеш зараз навчитися за п'ять хвилин?

- Ні... - тихо пробурмотіла я й посмутнішала, опустивши очі додолу.

  А якщо піде сніг цієї ж ночі і я не встигну побачити їх зблизька...

- Ей, ну ти чого так розклеїлась, люба? - м'яко посміхнувшись, відповів той, після чого неочікувано торкнувся моєї щоки.

  Я одразу підняла погляд на нього. Він підійшов на крок ближче.

- Я подивився щойно прогноз погоди на десятьох сайтах. Усі запевняюсь, що завтра снігу точно не буде, тож іще є час.

- Ох, ну, добре, але якщо сніг піде-...!

- Не піде! - упевнено перебив той, трохи розкуйовдивши моє волосся на голові - Заспокійся, буде тобі завтра усе: і дерева мальовничі, і поля, і ліса, і луга. Спеціально поводжу тебе сюди на машині зранку.

- А вийти з неї можна буде? - питаю, поправляючи густе, чорне та трохи хвилясте волосся від того урагану, що він так легко створив своєю великою рукою.

- Ну, звісно ж! Що за питання?! Вийти можеш де завгодно, тільки не в глибокі хащі, бо вовки, пам'ятай.

- Ой, дуже дякую! - радісно відповіла я й неочікувано для себе самої обійняла його так, неначе він зелень всього світу мені подарував, а не лише ту одну поїздку.

- Невже потрібно так мало, щоб змусити тебе почуватися щасливою? - питає поки обіймає.

- Так... Чи може думав, що мені потрібні яхти, діаманти та ікра? А-ха-х!

- Ну, звісно, що не думав, проте, це дійсно дивовижно, що навіть після того, як ти виросла такі звичайні речі й досі викликають у тебе такі емоції неначе від поїздки в якийсь Діснейленд.

  Він всміхнувся та пішов у якусь іншу кімнату на другий поверх, щоб пописати ті книжечки. Я теж посміхнулась йому у відповідь.

  Після того, як помила посуд не знала, що робити. Його все одно було небагато. Прибирати дім не варто, бо чистота й так вирувала тут через ту покоївку, яка, як він казав, приходила кілька разів на тиждень навіть коли тут ніхто не жив...

  Що ж іще зробити, щоб не почувати себе дармоїдкою?

  Генрі раптом опустився вниз до мене та запропонував прийняти душ, якщо я хочу.

- О, ні-ні-ні!

- Чому?

- Бо... Мого одягу нема, що ж я вдягну потім?

- Ну, можеш взяти мою футболку, думаю вкриє тебе всю маленьку з ніг до голови.

  Мене трохи зніяковіли його слова, але я намагалась якось відмовитись, не показуючи цього.