10 розділ

- "Тобто ти хочеш сказати, що якби я дбала про себе сама увесь цей час, то всі хлопці та чоловіки липнули б до мене так кожен день?"

   Після того, як усвідомила це завдяки Генрі, мене осяяла внутрішня радість, яку на зовні я чомусь вирішила ніяк не показувати.

   Адріан сьогодні не був в універі і не бачив мене такою гарною, може побачивши передумає та кине її?!? 

   Ох-х-х, якщо так, то завтра я тим паче маю бути на парах! 

   Вдягну найдорожче, що в мене є, бо не дозволю Генрі купувати мені одяг, це вже точно був би перебор. Проте, я не знаю може він і не планував робити такого, може я вже зазналась через таке раптове откровення стосовно моєї внєшки? 

   Сподіваюсь, що ні, бо таких ніхто не любить. Ні-ні, я такою точно ніколи не стану. Постійно нагадуватиму собі, що всі ми рівні, особливо після смерті і зовнішність нічого не вирішує там уже.

   Ох, Матір Божа, не дай мені зазнатися... 

   Ніколи б не подумала, що буду в молитві просити про таке, бо завжди вважала себе ніким, сірою мишкою без жодних особливостей, а тепер... Неначе якийсь вогник дивний почав розповзатися всередині мого тіла. 

   Усвідомлення якоїсь власної особливості... Так, це воно... Насправді таке потрібно гнати куди подалі з себе, бо саме з цього починається пвв (почуття власної важливості) та гордість розростається за всі межі розумного.

   Може усе й не так і Генрі перебільшив, бо ж він мій друг, прямо не скаже погане, але з іншої сторони... Ох, коротше, вже хочу зібратись завтра в універ та підійти до нього! Він точно помітить мене тепер, якщо навіть ті, хто раніше не помічали в аудиторії тепер почали сьогодні.

- Розкажи щось трохи про себе.

   Раптом чую і це перериває абсолютно всі мої думки та збиває з пантелику.

- А? Що?

- Не почула, що я сказав? Щось ти вже не тут, а наче десь у небесах літаєш, люба - спокійно говорив той, серверуючи стіл.

- А, точно... Може трішки літаю, а-ха-х, щось про себе? А що ж я можу? Ти ж ітак все знаєш_ бо ми трохи переписувались.

- Так, але ти сама знаєш, що ті переписки тоді були "сухими".

- Ох, ну... Що ж розказати? Може краще про тебе поговоримо зараз, бо моє життя не цікаве, а от, що ти там робив за кордоном дійсно із задоволенням послухаю - посміхаючись, кажу я та раптом починаю чути запах якоїсь рибки. 

   Живіт бурчить сильніше.

- Ну, про себе я ще встигну розповісти, ти краще почни першою, впевнений, що в тебе все ж знайдеться пара-трійка нових цікавих історій - більш наполегливим тоном вимовив хлопець і від того у мене ніби струм пустили.

   Уявити боюсь, щоб відчула якби він тим дорослим глибоким та басистим голосом зробив владний тон! Здається мені б тоді взагалі нічого не залишалося, як просто мовчки та бездумно підкоритися чому-завгодно, що той би схотів. 

   Це взагалі нормально, що через те, що Генрі виглядає та звучить так по-дорослому, я почуваю себе перед ним як школярка перед вчителем, чи взагалі як перед директором... Зрілим директором дорогої компанії, якому майже тридцять, а я його особиста вісімнадцятилітня підлегла...

   Так, ні, що за дурнуваті асоціації?! Він майже твого віку, він майже твого віку, він майже твого віку, тому заспокійся, Марі!!!

   Як же добре, що він й досі бачить в мені лише подругу та навіть, як казав "дитину", тому що це точно значить, що я його не цікавлю як протилежна стать. Особливо враховуючи оті його підколи, як до малої. Тож думаю нічого не станеться, якщо трохи тут поживу в нього. Проте, потім варто буде думати, як віддячити...

   В голову приходило лише приготувати щось.

   Не помітила, як хлопець, якого ледве стримувалась не назвати чоловіком, пішов на кухню та повернувся з великою тарілкою прямокутної форми, бірюзового відтінку з легкими рельєфними візерунками у вигляді морських хвиль. 

- Ну добре-добре, якщо тобі вже так хочеться, то розкажу про себе щось, а-ха-х - чомусь зніяковіло всміхнувшись, відповіла я, та непомітно намагалась підгледіти, що ж там за рибка така в нього в тій дорогезній та вишуканій тарілочці.

   Казав, що скумбрію не завезли, так що точно не вона, хм тоді яка ж? Може хек? Чи...

- Хах, бачу вже за кілометр, як у тебе там слинки течуть, ладно, підсідай уже сюди, я все одно вже майже закінчив та й за обідом розкажеш про себе - м'яко всміхнувшись, відповів той.

- Ох, а-ха-х, помітно? Ну я просто ще зранку їла з тих продуктів, що ти купив, а сьогодні в універі пропустила похід у їдальню... - тихо говорила я, вставши з дивана та, напрявляючись на кухню, яка була такою великою, що хоч балет на ній танцюй чи аеробікою займайся, не те що їж. 

   Повсюди на гарнітурі і в стінах були ті модні зараз тоненькі неонові підсвітки-полосочки. Я лише в інеті їх бачила і ніколи на назву не звертала уваги, бо ж такі дорогі були тому й сама придумала їм щойно назву. Взагалі ще змалечку мене якось матуся привчила: "Якщо це тобв не по кишені, то подивилась, помилувалась, а на назву навіть не дивись і взагалі не запам'ятовуй". От і з'явилась у мене така звичка ще мабуть з шести рочків. 

   Так от, ті тоненькі "підсвітки" могли бути будь-яких кольорів, але тут суворо всі мали ніжно-жовтий. Видно, що дизайн усього робили його батьки, а не він, бо вони завжди хочуть щоб все було ідеально та підкопірку. Мабуть тому я їм так не сподобалась, бо далека від ідеалу... Їхнього ідеалу!

   Ох, тож, стиль усюди був гарний та вишуканий, але надто суворий, не знаю, як це пояснити іншими словами, бо не дизайнер і ніколи не розбиралась у таких термінах.

   Сівши за величезний обідній стіл із червоного дерева та гарними, вирізьбленими, візерунками на ньому і на стільцях того ж самого дерева, я помітила, що його брови насупились, а погляд був таким гарячим, ніби пронзав у саму душу, та яке там пронзав, пропікав її наскрізь!

   Здавалось неначе я вся крихітна у нього зараз на долоні стою та не можу поворухнутись...