8 глава

Будь ласка ПІДПИШІТЬСЯ та підтримуйте нас, українських письменників-початківців, вам не важко, а нам ця підписка додасть щастячко та мотивацію не опускати руки)))

- ЩО?!? "Ведмедик"?! Він що зараз нишпорить в моїй квартирі?!! - злякано кричу я і мене все не перестає трусити.

   Він просто мовчки відійшов кудись, а я стояла, як вкопана від шоку... Якщо це був не жарт і він дійсно там, то... Не дай Бог зробить щось з моїм ведмедиком, це ж єдина іграшка, яка залишилась від батьків!!!

- А? - раптом видала, коли відчула, як хтось підійшов ззаді та вдягнув щось тепле, накинувши на плечі.

   Я повільно обернула голову назад до нього. Він стояв дуже близько ззаді. 

- Не хвилюйся, мої люди все одно їхали, щоб забрати твої речі - тихо прошепотів той чомусь близько на вухо. 

   Його голос знову змусив моє тіло вкритися мурашками на мить.

   Задовбав із тим дражнінням! Хай спробує ще хоч раз так підійти! На наступний раз я не дозволю!

- До-добре... - пошепки відповіла йому та сама почала повільними малими кроками відходити від нього вперед.

   Поглянула вниз на себе. На мені була його велика та груба куртка темно-вишневого кольору з чорними візерунками у вигляді пікселів на рукавах. Через нашу велику різницю в зрості вона була мені ледь не до кінця ніг, як плаття, але я одразу застібнула її, бо дійсно почало морозити. В нього чомусь не опалювалось зараз, чи може йому так подобається. Ну точно не тому, що на це не вистачило грошей...

- Дякую за неї - тихо пробурмотіла я, позіхнувши.

- Та нема за що. Ти погано висипаєшся?

- Так є трохи... Ну, все, чому з тобою я так легко забуваю про все?! Ми ж мали вирушати!

- А-ха-х, притримай коні, люба!

- Чому? - питала я і він раптом підійшов ближче та почав закочувати довгі рукави його куртки на моїх руках.

   Вона трохи пахнула ним... 

- Не треба, я немаленька! Сама закочу! - ніяковіючи говорила йому, та він продовжив, узявши мою другу руку.

- Хіба я не говорив, що для мене ти все ще дитинка? Ні? Ну то давай нагадаю, а-ха-х!

- Ух, та припини, задовбав з тим!

- У тебе який зріст?

- 160... А у тебе?

- 195 - із задоволеною посмішкою відповів той, нарешті закінчивши з рукавами - Ти вдяглася трохи не по погоді, але тепер можеш виходити.

- Знаю, думала буде трохи тепліше і-... Ох, ти знову робиш це!

- Що? - з невинним подивом перепитав той, діставши свій телефон, та водночас щось відписавши комусь.

- Змушуєш мене уже вкотре забувати все важливе! Він же зараз в квартирі! Йдемо! - сказала я, бажаючи вибігти з кухні, проте, він схопив мене за великий капішон куртки та зупинив.

- Ох, ну що?!? - вже ледь не проскиглила я і помітила, що у нього був такий вираз обличчя, неначе він зараз намагався приховати посмішку, дивлячись на мене в його великій куртці.

- Ну... Хех, як я казав, мої люди їхали за твоїми речима, тож не має сенсу-...

- Стоп, повтори, що вони там їхали?! Я мабуть прослухала.

- Їхали за твоїми речима, щоб перевезти їх усі сюди звичайно ж - м'яко посміхнувшись, відповів той.

- А мого дозволу на те спитати нє? Не треба?!

- Я ж казав, у твоїй ситуації ніхто не буде зараз питати твого дозволу, бо йдеться про твою безпеку. Мене і так не було з тобою стільки років і я не пробачу собі ніколи те, що не вберіг тебе.

- Я настільки важлива... Для тебе? - ледве змогла вимовити, дивлячись йому прямо в очі.

- Ну, звичайно ж, що за питання, дитино?!

   Не знала, як відповісти на це та трохи розгубилась, тому вирішила відповісти щось жартома:

- О, ні, хай вже краще буде "люба"!

- А-ха-х, так і думав.

- А-ха-ха-х, ну все припиняй!- мимовільно засміявшись, вимовила я, трохи стукнувши його в плече.

   Ну як в плече, хотіла в плече, а дотягнутись змогла лише вище його ліктя...

- Я так розумію ти все тримаєш під контролем навіть на відстанні, якщо знаходиш зараз час на якісь пустощі?

- Угу - відповів той, знову втупившись у свій телефон.

- Кому там відписуєш?

- От же ж живучий скат! 

- Що?! Що трапилось?!!

- Та що-що, мої вже відкрили двері твоєї квартири та побачили його в чорній масці на лиці. По їх словам він щось там нишпорив у твоїй кімнаті, а щойно забачив їх, то просто вистрибнув з вікна твого третього поверху та побіг! 

- Що?! А вони його наздогнати спробували?!?

- Так, ось один із тих, хто залишився у твоїй квартирі, зняв відео з вікна, з якого той стрибнув поки інші мої одразу вибігли з під'їзду за ним.

- А для чого він знімав відео?

- Про всяк випадок, щоб ти повірила моїм словам, до того ж тепер дійсно буде, що показати поліції, хоча... Мабуть цього мало ще, але у нас є "своє правосуддя" - задумливо говорив той, відкриваючи, щось на телефоні та показуючи мені.

- В сенсі "якби не повірила"? Чого це я маю не вірити твоїм словам? Не думай так, друже, бо... - я замовчала щойно відео прогрузилося та включилося.

   Генрі дивився разом зі мною, бо це вислали щойно.

   Уважно втупилась очима. Відео почалося одразу з того, як чиясь чорна постать здалеку стрибнула з мого вікна на крихітній кухні. Потім чутно було крики хлопців, які це знімали. То й були "його люди". Камера почала активно набрижатися до відкритого вікна та дриґатися так, наче той, хто її тримав дуже швидко біг; чути задишку; деякі почали перекликатися між собою про нього та вибігати; сама ж камера наблизилась прямо до "цілі", висунулась з вікна на двір, висівши в повітрі.

   Той невідомий просто бігав, неначе якийсь спідранер. Стало видно, як хлопці вибіжали на двір з мого під'їзда, але вже було пізно... Він скрився у якихось кущах. Вони звичайно ж хутко підбіжали, перевіривши їх. Камера почала приближувати цей момент зумом з вікна, і який же був подив у них усіх на обличчі, коли там не виявилось нікого!