7 глава

- "Більше не діти"? Ну для мене зі своїм зростом сірника ти й досі дитинка - мило та трошки насмішкувато відповів той, поклавши долоню мені на голову.

- Ей! Сірника?! Ти серйозно "сірника"?!! - гнівно просичала я, відкинувши його велику руку з максимальною агресією - Зараз цей "сірник" тебе спалить живцем, якщо ти не припиниш це, Олішер!

- Ой-ой-ой, ну я не можу-у-у, боюсь-боюсь такого гарячого й милого сірничка - ніби ухмиляючись від милоти, відповів той, трохи наклонившись до мене головою, щоб наші очі були на висоті одного зросту.

  Я зніяковіла почувши це, але намагалась не показувати.

- "Гарячого"? - тихо перепитала, дивлячись близько в ті жовтаві палаюче-вогнисті очі, на які в цей момент попали промені сонця від близького віконця.

- Ну, так, ти ж сама сказала, що можеш спалити мене, значить "гарячого", але не в тому сенсі, в якому ти подумала, а-ха-х, гарячою ти бути точно не зможеш ніколи, лише милою, наче мале лисятко.

- Агх, та припини! Я не настільки мила, як ті лисята, котята чи щінята! Хіба я не виглядаю зрілою?!

- Ні, а-ха-ха-х!

- Генрі!

- Ну на правду ж не ображаються, Марі)

  Ух, яка ж злість на нього брала з отим його дражнінням! Ну-ну, я тебе теж подразню потім чи мало! Тримайся, бо в цю гру можуть грати двоє!

  Ох, а він до речі мав таку милу та водночас гарячу посмішку... Ті жовтаві очі з легким багрянистим відтінком так сяяли... І хоч я вже звикла до його дорослого голосу, проте, моментами він пробирав мене до легких мурашок...

  Що зі мною?!!

- А-ха-х, ну, добре, не сприймай це так серйозно, люба.

- Не називай мене так...

- Чому? - запитав той, повільно відходячи від мене, неначе вже хотів повернутися назад на кухню.

- Тому що це-... Хей, ти куди це зібрався?! Ми ж іще недоговорили!

- Ну сорян, зараз як дещо підгорить в духовці, то буде, м'яко кажучи, не дуже - злегка посміхнувшись, відповів той та просто почав повільно віддалятися на моїх очах.

  І тільки зараз я згадала...

- Хей! Ти заговорив мені зуби!

- Не чую тебе зараз, люба!

- Агх...

  От же ж!!! А з роками він змінився! В дитинстві не був таким хитрим взагалі!

  Я й не усвідомила, як він так вправно перевів тему нашої розмови в геть інше русло, змусивши мене забути початок!

  Намагалась згадати, поки хлопець знову був на кухні, а я повернулась до темно-блакитного дивану із різними сузір'ями в прихожій.

  Аж через десять хвилин згадала, що хотіла сказати йому причину, по якій ми не можемо жити разом.

  Він дійсно не зрозумів, що я мала на увазі коли говорила, що ми більше не діти чи просто прикинувся?! Якщо другий варіант, то йому потрібно вручити Оскар за таку майстерну та професійну акторську гру!

  Раптом я отримала повідомлення на телефоні.

  Хм, і хто б це міг бути якщо Генрі зараз тут? Мені ж протягом тих років ніхто, крім нього не писав...

  А... Точно... Я й забула, що сьогодні зранку пороздавала на ліво, на право всім свій номер телефону!

  Телефон, як ненормальний почав розриватися від кількості нових повідомлень. Мабуть лише зараз автоматично підключився до вай фаю Генрі, який був без пароля.

  Ну воно й не дивно. В цій місцевості нікого нема. Навкруги лісові хащі. Ніхто б тут не став користуватися задарма його інтернетом.

  Я взагалі здивована, як той кур'єр зміг сюди добратися сам...

  О, точно, я ж іще ні разу не виходила на вулицю тут, бо коли заснула в машині одразу, то прокинулась всередині. Захотілось реально глянути на ті неймовірні осінньо-лісові пейзажі, бо я любила цю пору року найбільше всього через її мальовничість, проте...

  Двері виявились закритими. Порухала клямку і ніц не вийшло. Ключі в Генрі.

  Я вже хотіла піти на кухню та попросити їх, але раптом прийшло ще одне вібруюче повідомлення після хвилинної "перерви".

  Зупинилась та застигла на місці, як статуя, побачивши його вміст...

"Ти вирішила найняти охорону, яка б змогла захищати тебе? Хах, дуже цікаво, але це дає мені ще більший стимул знайти тебе, дівчинко моя :) "

  Важко стало дихати, вірніше, моє дихання неначе зупинилось взагалі і я ніби на мить забула, як це робити...

  Номер був невідомий...

  Може... А може Майло?! Хоча, ні, чому ним має бути він? Він, звісно, неприємний тип і міг якось ображати мене, проте, завжди лише словесно, до фізичного ж ніколи не доходило.

  А раптом вирішив розіграти мене таким чином? Але, стоп, ні, це не він! Я точно пам'ятаю його моторошний голос крізь двері і той зовсім не був схожим на того покидька!

- Тоді х-хто?! Хто ж це може бути?! Для чого комусь знадобилось так залякувати мене?!! - шепотом почала говорити я, а не в думках, сама того не помітивши.

  Серце аж закалатало. Страшно стало дуже. Дихання наче повернулося і я почала глибоко вбирати кисень у свої легені, через його нестачу при тривалій затримці повітря.

  Не-невже Генрі правий і мені правда не можна повертатися назад у свою квартиру?!?

  Ні-ні-ні!!! Бу-бути такого не може! Має бути якийсь інший вихід, окрім того щоб залишитися в нього!

  Я не хочу жити в його домі не лише через причину того, що ми вже виросли і в нас різна стать, а ще й тому, що це означатиме, що я житиму за його рахунок! Ні, тільки не це! Я не хочу, не хочу, не хочу цього! Ніколи не буду "утриманкою".

  Можливо це все дійсно чийсь тупий пранк, а я буду тут та ще й дарма без важливої причини витрачати їжу, воду на себе, митися і тому подібне! Він, звичайно, нічого не скаже, не буде вимагати потім якось йому "відплатити", але ж я все одно буду відчувати, що винна йому щось!

  Ні! Просто не буду показувати йому це повідомлення та якось переконаю його в тому, що в нього просто параноя і мені дійсно можна повертатися додому.

  Проте, все стало ще гірше коли повідомлення пришло знову...