6 глава

   Нерішуче та повільно підіймала руки, щоб обійняти його у відповідь.

- Я теж скучала... - тихо вимовила я в його міцних обіймах.

  Було так добре... Здавалось, ніби ми могли обійматися так цілу вічність.

  Яка ж я рада, що він знайшов мене... Я довіряю йому буквально сильніше, ніж будь-кому на цій планеті!

  Хотілося кричати "ура", як малій дитині, бо я не одна! Я знаю, що тепер я не одна! Тепер є хтось, такий рідний в моєму житті, хтось, кого мені вже так давно не вистачало!

- Ти не голодна? - запитав той, коли ми перестали обійматися, мабуть після п'яти хвилин.

- Ну, можливо трішки.

- Тоді я піду на кухню. Варто лише зачекати кілька хвилин, доки сюди довезуть продукти.

- Стоп, почекай!

- Що?

- Ти зараз серйозно?

- Ну, так...

- Я звичайно рада тебе бачити, але... Де ми зараз? Я майже зрозуміла який дім, але місцевість... - тихо говорила я, повільно підходячи до найближчого вікна.

  Легенько припідняла гарненьку шовкову штору та глянула, а за склом нічого та нікого! Просто ліс, великий, затишний, тихий ліс! Такі незліченні хащі!

- Не дивно, що ви переїхали. Тут мабуть дуже далеко від міста...

  Якого милого він притарабанив мене сюди?!

  Ми... Наодинці... І нікого немає поруч ніде...

  Так, мої думки точно залетіли не туди!!! Не думай про таке! Він не такий!

- Ні, а-ха-х, переїхали тому, що маму не влаштовував ланшафт.

- Оу, що справді? Тоді їй мабуть потрібна була ціла пустеля, а не цілий ліс, а-ха-х!

- Що? А-ха-ха-х, ти як скажеш. Ні, ти ж знаєш, що вона просто дуже вибаглива у всьому.

- О-о-о, так, я це чудово знаю! Ніколи не забуду, як в третьому класі ти розповідав мені, що твій тато замовив для неї в дорогезному ресторані тортик п'яна вишня, а їй він не сподобався, бо був, на її думку, недостатньо пухким та еластичним, хоча ти говорив, що він виявився м'якеньким, як хмаринка!

- Ех, ну, так, але я сам потім його із задоволенням з'їв за неї, тож є плюси і в її вибагливості - посміхнувшись, відповів той.

- Хех, ну, так... А я й забула вже, що ти у нас такий великий оптиміст, що у всьому можеш знайти свої плюси.

- Та не у всьому... Особливо в тій ситуації, коли так довго не міг бачити тебе, чи навіть просто почути твій голос. Ніколи не зможу пробачити це їм! - раптом різко відказав той, повільно підходячи до мене біля вікна.

- Що? Не варто довго злитися на когось чи тримати образу, особливо на рідних. Генрі, хіба ти не знаєш, що гірше завжди не тому на кого ображаються, а тому, хто ображається? Це почуття з роками буде лише ще більше ятрити і ятрити твою душу й серце!

- Так, знаю, але нічого не можу з собою зробити, бо знаю й те, що вони не співчувають, їм не жаль. Вони двоє взагалі ніяк не відреагували на новину про аварію і твоє перебування в госпіталі! Їм було б абсолютно байдуже, якби з тобою, не дай Бог, щось сталося і я не зміг би навіть попрощатися ввостаннє в госпіталі через них!

- Ну... Те, що вони мене не взлюбили з першої зустрічі для мене було відомо вже давно, тож, це пусте.

- "Пусте"? Хіба ти сама не злишся на них? Через них ти втратила можливість спілкуватися з єдиною людиною, яка хотіла тебе знайти тоді, якщо я, звісно, був єдиним. Може й помиляюсь.

- Так, ти був єдиним, розумнику... - з легкою посмішкою крізь сум відповіла я - Слухай, давай не будемо про сумне. Так давно не бачились, невже це єдине про що ми можемо поговорити зараз?

  Я повільно обернулась до нього, більше не стоячи спиною, поки дивилась у вікно на ті жовтаві осінні хащі.

- Так, ти права... Не будемо сумне.

- Угу, ми ж зараз разом тут стоїмо, а не далеко одне від одного, як раніше.

- А ти ще казала, що це я великий оптиміст, а сама так легко забула усе сумне.

- Ти ж ні в чому не винен, знову повторю, а злитись на твоїх батьків мені здається з мого боку це буде максимально тупо. Для них я ж раніше була дівчинкою з бідною сім'ї, а зараз мабуть взагалі ніким стала, усіма забутим кошеням в коробці.

- Схоже на те, ніби ти їх оправдовуєш! І не говори так про себе! Те, ким ти була і те, ким ти є зараз в матеріальному положенні, не має абсолютно ніякого значення, бо ти все одно людина!

- Пхех, так, людина, яка жила гірше, ніж деякі тварини... Окей, і ця "людина" зараз хоче дізнатися для чого ти привіз її сюди, неначе на якийсь безлюдний острів?

  Раптом хтось продзвенів у дверний дзвінок. Пролунала гарна та приємна мелодія.

  Ми синхронно обернулись в сторону дверей.

- Ти когось сюди запросив? Чи може це твої батьки?! - з острахом перепитала я.

- А-ха-х, ні, розслабся, а то так напружилась ніби то копи по тебе приїхали! Я ж казав, скоро мають приїхати продукти - трохи посміхнувшись відповів той, після чого направився до входу.

- Мені з чимось потрібно допомогти? - запитала я, повільно та нерішуче наближаючись за ним до дверей.

- О, ні, я сам все віднесу. Можеш поки присісти на той самий диван, на якому прокинулась, якщо хочеш.

- А... Добре.

  Я дійсно мовчки сіла на нього, дивлячись здалеку на те, як хлопець відчиняв двері. Його з широкою посмішкою зустрів кур'єр.

  І яке ж це було, блін, скажене співпадіння, що цей хлопець виявився тим самим рудим кур'єром, який відносив мені ту корзинку фруктів від Генрі, і з яким ми обмінялись номерамм телефонів!

  Та ж буквально цього ранку бачились з ним! Він що і в місті доставки робить, і за ним?! Чи може таке бути, що то він був тим самим "невідомим кур'єром", що стукався мені цієї ночі у двері, а зараз тут, бо переслідує мене?!

  Ох-х-х, Генрі був правий! Не варто було так легковажно розмінюватися своїм номером телефону сьогодні зі всіма хлопцями підряд, після тієї ситуації!

  Він одразу помітив мене здалеку, із відкритих дверей, поки віддавав моєму давньому другові всі продукти.

  Я ніяково відводила від нього очі, сидячи на дивані. Було чомусь трохи соромно, неначе мене зловили на гарячому. Вирішила дістати телефон та втупитись у нього, щоб не було так незручно просто дивитися у бік перед ним.