5 глава

- Що ти маєш на увазі?!? Мене, що сталкерили твої охоронці?!! І що означає: "отак одразу говорити про твій переїзд було б незручно"?! 

- Заспокійся, ти надто напружена знову. 

- Так, і цікаво чому ж?! Так ніби незрозуміло взагалі! - крикнула я, не витримавши. 

   А той і досі продовжував стежити за дорогою, ні на мить не обертаючись до мене! 

- Ох, я розумію, що це все надто швидко набігло на тебе, проте, думаю ти точно розумієш, що я бажаю тобі лише добра та хочу допомогти. 

- Допомогти? Почекай! Куди ми їдемо?! - запитала я, здивовано наблизившись обличчям ще більше до свого вікна - Ти ж знаєш де я живу і це точно не та дорога зараз почалась! 

- А-ха-х, невже й досі не зрозуміла? - запитав той і я вперше за цю поїздку відчула хоч якусь емоційність в тому холодному голосі. 

   А також прийшло усвідомлення... 

- Стоп, ти що хочеш мене завезти в якийсь інший дім?!? 

- Угу. 

- Що?! Я не хочу, не треба! Зупини машину! 

- Вибач, не можу - знову сухо відповів той. 

- В сенсі "не можеш"?!? Відкрий машину, Генрі!!! Кому кажу?! Я хочу вийти! - голосно кричала я, намагаючись відкрити двері дорогого авто, але вони були заблоковані. 

   Неоновим світлом блакитного кольору горіли маленькі позначки у вигляді замкá. 

- Не витрачай сили дарма, все одно нічого не відкриється зараз. 

- Агх! Та я з людиною зараз взагалі розмовляю чи з сухим, черствим, бездушним каменем?!? - закричала в паніці я ще сильніше, коли вкотре почула байдужість і монотонність в його голосі - І взагалі! Чому ти не обертаєшся до мене?! Хочеш викрасти мене, але боїшся обернутися на випадок якщо я втечу та знатиму на кого подати у поліцію?!! 

- Пхех... - тихо видав той та, почавши їхати повільніше у такому ж самому темпі, вперше повернувся до мене обличчям - Ось, задоволена? 

   Я мовчала та не змогла сказати й слова, бо він... Він... Він був просто... Таким гарячим! 

   Ох, що зі мною?! Мене ніби кинуло в жар... 

   Генрі мовчки обернувся назад, не чекаючи моєї відповіді. 

   Я відчувала щось дивне. Щось таке, чого точно ніколи б не змогла пояснити... 

   У нього було густе чорнюще, як попіл волосся та яскраво-жовті очі з певним вмістом помаранчевого відтінку. Шкіра й досі була такою білою, як колись у школі. Взагалі засмагнути не може певно. 

   Але через це те чорне волосся завжди виглядало досить гармонійно на фоні його білої шкіри. 

   Ах, а цей гарячий та суворий погляд ніби пронзив мене у саме серце щойно! 

   Скули! У нього були скули! Все, "прощавайте милі щічки" - подумала я. 

   Він взагалі не був схожий на того маленького та трохи пухкенького Генрі, до якого я звикла у молодших класах! 

   Це був уже дорослий хлопець, ні, зрілий чоловік, і я не знала, як буду розмовляти з ним коли ми вийдемо з машини. Та й взагалі невідомо ще, яка у нас різниця в зрості... 

   Та ні, чому мене почало цікавити це? Ми з ним просто друзі, до того ж давні, а не близькі! 

- То ку-куди ми їдемо? - тихо перепитала я, коли нарешті змогла отямитись після побаченого нового обличчя хлопця. 

   Він же старший за мене лише на рік, то якого фіга виглядає таким крутим та дорослим?! Нє ну таке враження, ніби йому не 19, а 25 років! Виглядав, м'яко кажучи, дуже солідно... Ну я просто не знаю, як ще описати! 

   У мене зараз відбувався всередині шалений дисонанс та небажання прийняти нову дійсність... 

   У нього напевно було стільки дівчат, хоча чому я про таке тепер подумала? Мені байдуже на такі речі. Він не цікавить мене, як протилежна стать! 

- А я думав, що ти вже все зрозуміла, але знову питаєш. Видно через сильний стрес зараз нездатна думати, розумію, буває - якось простодушно вимовив той, відповідаючи на моє запитання. 

- В се-сенсі? А що я мала зрозуміти, якщо куди саме ми їдемо ти прямо не говорив?! 

- Ох-х-х, побачиш Марі! - відповів той, так важко зітхаючи, неначе я як якась мала дитина по тисячу разів перепитувала у нього щось дуже очевидне! 

   Так, блін, через його обличчя я й забула у якому положенні зараз! Треба ж питатись куди він мене везе! Хоча... Яке там питатись, вимагати відповіді!

"Прийди до тями, Марі, забудь про його неймовірно-гаряче лице і просто згадай, що тебе зараз везуть у невідодому напрямку проти твоєї ж волі!!!" - кричала я сама собі в думках та почала трохи бити себе руками по щоках, міцно закривши очі. 

- Ем... З тобою все добре? - запитав той здивовано-дивним тоном, знову не обертаючись до мене на задні сидіння. 

- Так! Тобто... Ні! Як все може бути добре, якщо ти зараз викрадаєш мене?! 

- А-ха-х, така смішна! Якби це було викрадення, ти б зараз точно була зв'язана і я забрав би твій телефон, щоб ніхто не зміг відстежити твоє місце знаходження! 

- Та от стосовно телефону міг би й не забирати, бо ніхто б мене не шукав усе одно. Рідних не має. Хіба що вчителі подали б заявку в поліцію на розшук і то вони зробили б це лише у п'ятий день моєї відсутності на парах. За такий "короткий" час той, хто хотів давно б уже встиг зробити зі мною все, що задумав... 

- Пхех... А друзі? 

- Що? 

- Невже у тебе немає друзів? 

- Ні, немає... 

- Не бреши, як таке може бути? 

- А так просто. Не розумію чому тобі так важко повірити в це? - тихо говорила я, втупившись обличчям у вікно ще сильніше. 

- Не може бути такого, щоб така, як ти не мала взагалі ніяких друзів. 

- Ох... Знав би ти, як часто я чула цю фразу сьогодні: "Ти; така як ти; ти особлива; в тебе точно так, а не отак в житті; ти ж так виглядаєш, Марі!" і тому подібне говорили, але я не розумію чому. Чому всі раптом почали бачити в мені якусь відому зірку, в якої точно все в житті окей і точно не одна у всіх сенсах цього слова. Вони помиляються. Дуже - продовжувала тихо та беземоційно говорити я, після чого нахлинули рікою погані спогади.