Мій нестримний біль

1 глава

   Капав сильний дощ, тому не було помітно, що я плачу. Ні, не плачу, хочеться ридати, а не плакати, але я змушена чекати на людях поки з'явиться мій автобус, тож доводиться трохи стримувати сльози та свій крик, який скоро наче вирветься на зовні. Важко було дихати спокійно, а не "тремтіти" від плачу. 

   Парасольки в мене немає з собою. Дощ був сильним, але мій біль ще сильнішим, через що я навіть не відчула, як вся моя голова та одяг промокли до кінця. Не заходила під дах, який є на зупинці та одна стояла й мокла. 

   Мабуть люди тоді дивно зглядалися на мене, проте, я вже давно не помічала нічого. 

   Почувся якийсь свист у вухах, від чого я ніби оглухла на декілька хвилин. 

   Так боляче... Як же боляче бачити його з іншою... Моє серце розривалось, болів живіт, весь світ здавався пустим та нікчемним. 

- О, Марі, і ти тут? - раптом почувся чийсь знайомий голос і мені стало ще гірше коли я побачила того покидька. 

- Майло?! Що ти тут робиш?! Ти що переслідуєш мене? 

- Невже наша дівчинка зараз плаче? - гидко ухмильнувшись, запитав той. 

- Ні, тобі здається, це дощ... - тихо пробурмотіла я та зробила важкий ковток, але проковтнути ком в горлі від плачу так і не вдалося. 

- Дай вгадаю, це через нього? - не перестаючи трохи ухмилятись, запитав він, стоячи поруч зі мною із парасольою лише над його головою. 

   В цей момент я повільно перевела погляд прямо на його обличчя. 

- Ох, ти виглядаєш просто жахливо, вся туш потекла, а-ха-х! 

- Чого тобі треба?! Просто відчепись від мене! - крикнула я та сльози все більш нестримно потекли з моїх очей. 

- Просто мені потрібно було побачити твоє жалюгідне обличчя зараз, щоб покращити собі настрій) 

   Я мовчала. Мені було все одно що він там ніс. Дощ закінчився. 

   І чому цей хлопець завжди опиняється поруч зі мною в таких ситуаціях? Він ніби возненавидів мене з першого ж дня в універі, але вічно продовжує тинятись десь поруч біля мене. 

- Почекай, Марі... Ось - сказав Майло, знявши з себе своє пальто та поставив мені на плечі. 

   Що це раптом на нього найшло?!? Підозріло, дуже підозріло! 

- Для чого? У мене все одно буде температура, візьми його назад - тихо відповіла я, починаючи знімати кремово-коричневе пальто. 

- Ти дійсно зібралась їхати додому у такому вигляді? - запитав той, показавши вказівним пальцем нижче моєї шиї. 

   Я опустила погляд вниз та побачила, як мій чорний ліфчик повністю просвітлювався на мокрющій білій блузці. 

- Не дивись! - крикнула я та закрилася руками і тканиною пальто, яке ще не встигла зняти. 

- То тепер ти сприймаєш мене як представника протилежної статі? А-ха-х, забавно) 

   Я мовчки сіла на суху лавочку, яка була поруч під дахом якогось магазину. 

- Все одно я тобі його поверну зараз, коли приїде мій автобус. Не хочу залишатися хоч в якомусь боргу перед тобою! 

- Перестань так сильно хапатися за нього! Ти ніколи не була потрібна йому! І кожен раз, намагаючись якось зблизитись з ним, ти лише виставляєш себе посміховиськом! 

- А тобі то що до того?!? Йди лісом, Майло! - голосно відповіла я, й досі продовжуючи плакати. 

   Коли вже нарешті буде той клятий автобув?! Мені так погано, а ще цей егоїстичний нарцис причепився! 

- Ти ж живеш зараз одна, чи не так? - запитав той, стоячи біля лавки, на якій я сиділа. 

- До чого такі запитання раптом?! 

- Не знаю, просто подумав, що якщо ти живеш одна зараз, то твоє становище ще більш жалюгідне. Хах, залишилась повністю одна тепер виходить у цілковитій самотності! 

- Ах, та ти можеш нарешті закритися?!! - закричала я на всю зупинку і люди зглянулись на нас. 

   Раптом нарешті приїхав мій темно-блакитний автобус! Ура! Бо здавалось, що зараз почну матюкатися на того "генія"! 

   Все чого я хотіла — це просто побути одна. Не бачити нікого, не знати нікого, злитися з землею та не існувати взагалі, бо який сенс без нього?!? 

   Який? Ну який?!! Агх, я зла сама на себе, що так прив'язалася до нього, а він навіть і не здогадується про мої страждання! 

   Я швидко встала та почала направлятися до свого автобуса. 

- Ну що ж, прощай, я так розумію, що побачу тебе лише аж через півроку якщо твоя дипресія викликана нашим блондинчиком взагалі в тебе коли-небудь спаде і ти перестанеш бігати за ним, як собачка за господарем, жалюгідно чекаючи хоч якоїсь ласки і-... 

- Замовкни! Дякую, що нагадав, а то я ледь не забула тобі повернути це!- крикнула я, кинувши йому прямо в лице із входу в автобус те дране пальто та на емоціях від сильного розпачу і гніву не стрималась, сказавши -  №@%! Як же я ненавиджу тебе, Майло Цімар! 

   Він вдарив мені по найболючішому місці тими словами про самотність і не тільки... 

- Як ти мене щойно назвала?! - гнівно крикнув той і я одразу зрозуміла, що мені була б хана, якби двері автобуса вчасно не закрилися. 

   Ой, дурна-а-а, що ж я натворила?!! Та цей неадекват влаштує мені "солодке" життя коли я повернусь на пари! Того інтриганта потайки бояться всі в нашому колективі, що дівчата, що хлопці, а я щойно його так обізвала! 

   Ай, байдуже! Як ніби не було мені про що переживати іще, окрім цього особливого індивіда! 

   Я мовчки розплатилась за квиток та сіла на якесь одинарне місце, яке було єдиним таким у цьому автобусі. 

   Погода після дощу була й досі похмура. Вона досить чітко передавала мій душевно-розбитий стан на даний момент. 

   Дивилась у вікно. Небо було сірим-сірим. Мокрий чорний асфальт. Всі люди на вулицях сумні та байдужі. Одні лиш діти щасливі, бо в яскравеньких гамачках бігали собі по всіх існуючих калюжках, сміючись нефальшивою, а дійсно справжньою радістю. 

   Як же їм добре... Ці милі наївняхи навіть і не усвідомлюють, який біль їх чекає в майбутньому і, ні, не від життя, а від тісного спілкування та контакту з людьми! 

   Люди — це ті, хто можуть завдати болю природі, тваринам і навіть собіподібним теж. Я розчаровуюсь у них з кожним днем свого існування все більше й більше. 

   Мої батьки безслідно зникли з мого життя після аварії, тож я дійсно гостро відчувала самотність вже давно та панічно боялась її. 

   Була готова спілкуватись та дружити буквально з ким завгодно тільки б не залишитись повністю самотньою. Проте, люди безжальні. Вони не захочуть бути з тобою тоді коли дійсно будуть потрібні тобі. Принаймні всі хто оточували мене були завжди такими... 

   Ох, Марі... Чому ти досі живиш в собі надії про те, що хоч комусь в цьому житті буде потрібна твоя і без того найжалюгідніша фізіономія?! 

   Ні! Так більше не може тривати! Дістало! Я... Більше не хочу бути залежною від людей! Та на мою думку бути залежною від будь-яких речей і то надійніше ніж від людей, бо речі нерухомі, неживі, нікуди не втечуть від тебе та не кинуть у найнеочікуваніший момент, як це можуть зробити ті геніальні "хомо-сапіенс".
... 

   Повернулась додому. Пуста квартира. Все таке пусте та без сенсу... 

   Я більше ніколи ні до кого не прив'яжусь! До дідька... Агх, до дідька це все!!! 

   Вимкнула телефон і, знявши з себе весь мокрий одяг, просто заснула хоч був лише обід. 
... 

   Прокинулась вночі. Світло було всюди вимкнуте. Після тридцяти хвилин важких зусиль мені все таки вдалося змусити своє тіло піднятися з ліжка. 

   Не хотілось нічого. Ні їсти, ні пити, ні жити... Хоча не можу сказати, що я взагалі коли-небудь жила, просто існувала поки інші жили біля мене. 

   Кожен день абсолютно однаковий. Універ, квартира, домашка... Я вигораю. Нічого не міняється. 

   Зайшла у ванну кімнату в темноті та увімкнула світло навпомацки, чудово розуміючи, що зараз мене осліпить. 

   Прищуривши очі, я ледь змогла розгледіти та впізнати в дзеркалі ту жахливу заплакану "панду" з чорною тушшю, змішаною зі сльозами та ще більше розмазаною по всьому обличчю через те, що спала так на подушці. 

   Змивши те все я, звичайно, не могла заснути хоч і було 12 ночі. 

   Спати вдень було не найкращою ідеєю... Голова розколювалась, та ще й "ці дні" почались... 

   Я не з тих, хто звик заливати своє горе алкоголем, тож просто почала пити багато чаю, бо усвідомила, що ввостаннє я їла та навіть просто пила воду ще о шостій ранку. 

   Вбитись, я не вб'юсь, проте, і як існувати далі взагалі не знаю. 

   Вирішила ввімкнути телефон. Як і думала ніхто мені не писав і не шукав. 

   Дивний сон мені снився поки спала... Я лежала в абсолютно чорній воді, хмари були сіро-зелені в небі. Над моєї головою повільно літали ножі, гострі ножиці, маленькі сокири, а я спокійно лежала у воді та не рухалась. 

   Раптом прийшло повідомлення. 

   Я була впевнена, що це або банк, або вчителька, але... Це був Майло?! 

   Ох, сто відсотків погрожує мені тепер, що якщо я не вибачусь за таку свою "погану" поведінку перед ним привселюдно в універі, то якось получу. 

   Я не заходила в чат, а лише переглянула його сповіщення на вспливаючому вікні екрану телефона. 

"Не забувай їсти хоч інколи, інакше не виживеш до наступної сесії!" - написав той. 

   Хах, що це?! Та ладно, і ніяких погроз чи образ?! Не прикидайся якимсь "паінкою" я знаю тебе вже кілька років спільного навчання! Ти не вмієш за когось переживати, ти не вмієш любити, ти не знаєш, що таке емпатія! Тож до чого це лицемірство? Прямо написав би мені: "шлюха, ти здохнеш!" чи ще щось таке. Це йому б більше пасувало. 

   Там були ще якісь повідомлення від нього ж, але вже не хотіла переглядати їх та просто знову почала повністю вимикати телефон, проте, в останню мить коли зажала кнопку збоку, прийшло повідомлення від іншої людини. 

   Враз зупинилась, наївно подумавши: "А може він?!?" 

   Але ні... Це був Генрі. Мій старий друг дитинства, з яким ми спілкувались дуже рідко та лише в переписках. Буквально раз на п'ять місяців могли списатися про щось. І ось знову написав. 

   Не знаю чому, але я вирішила відповісти на його "привіт". 

Він: Ти зараз як? 

Я: Нормально. 

Він: точно? 

Я: та точно, точно. 

Він: твій день пройшов добре? 

   Не розумію чому той так це розпитує в переписці, бо ми з ним разом не вчимось і взагалі живемо в двох різних кінцях нашого міста. Він точно не може знати, що зі мною сталося сьогодні і як цілий мій світ просто взяв та рухнув за один день. 

Вирішила написати йому: 

"Та все добре, день монотонний, як і завжди, тож немає чого розказувати, а ти як там?" 

Він: чому ти брешеш... 

Я: що?! Про що ти? 

   Невже той дійсно щось знає?!? Що стежив за мною?! Та ні, нащо це йому? Я його вже давно бачила в реальності та не знаю, якою людиною він став за ті всі роки, проте, думаю він адекватний. 

   Ну точно адекватніше від Майло буде! 

Він: ти можеш не повірити мені та скептично поставитись до моїх слів, але... Я просто відчуваю, що з тобою зараз не все добре. 

   Я не знала, що відписати на це... 

Він: можем зустрітись завтра, якщо захочеш. 

   Що?! Що це на нього найшло? Та ми реально дуже рідко з ним спілкувались і про те, щоб якось зістрітись і погуляти разом мова взагалі ні разу не заходила, а тут раптом сам пропонує з бухти-барахти. 

Я: а чому таке раптом пропонуєш мені? 

Він: просто подумав, що було б непогано побачитись після стількох років. Ми ж ввостаннє бачились після випуску з молодших класів. 

Я: згодна, проте, не скоро ще. 

Він: а коли зможеш? 

Я: не знаю... Мені ще довгий час не захочеться бачити хоч когось. 

Він: і все таки я був правий і тобі погано? 

Я: так, але я не хочу про це говорити. 

Він: добре, але щоб там не було не забувай дбати про себе. 

   Ох, ця фраза для мене вже стала тригерною, бо настільки часто мені всі кажуть її. "Подбай про себе", пф-ф-ф, а може я не хочу дбати про себе?! А може я хочу, щоб хтось подбав про мене вже врешті-решт, а не розкидувався тою фразою на ліво на право просто для етикету, а насправді всім глибоко до одного місця чи все буде добре зі мною, чи хоч завтра втоплюсь в канаві! 

   І, знаєте, через той розпач і такий жахливий настрій мене та фраза його настільки взбісила, що я прямо написала йому все, про що думала вже протягом багатьох років, і все, що щойно проговорила в думках. 

   Хлопець деякий час помовчав, а потім знову почав писати. 

Він: якщо тобі буде потрібно, щоб хтось подбав про тебе, то я можу приїхати хоч зараз. 

Я: що-що-що?!? Зараз же 12 ночі! 

Він: і що? У мене є своя машина. 

Я: Ти ж зараз жартуєш, правда? 

Він: ні, дійсно є! 

Я: та я не про те, а про твою пропозицію приїхати... 

Він: чому ти думаєш, що жартую? 

Я: ти ж розумієш, що це дивно виглядає? Ми давно не бачились, рідко переписуємось, навіть без голосових, а тут раптом вночі пишеш та пропонуєш приїхати і подбати про мене? 

Він: окей, я розумію, що це дивно, просто я дійсно переживаю за тебе та не хочу, щоб з тобою щось сталося. 

   Так, ну а це вже максимально дивно! Всі наші попередні переписки були такими сухими, беземоційними та ні про що у більшості випадків, а тут раптом обана "я переживаю за тебе" і так далі. 

   Я не думала, що йому є до мене хоч якесь діло і була впевнена, що ми спілкуємось просто так... 

Він: не мовчи будь ласка. Вибач, не хотів тебе якось налякати чи образити, добре, добраніч! 

Я: ПОЧЕКАЙ! 

Він: що?!? 

Я: можемо погуляти завтра. 

   Сама не знаю чому я це написала йому... Він погодився після, чого ми почали обговорювати де саме зустрінемось і коли, як раптом хтось постукав у мої двері.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше