Я не хотів

Змусивши себе заспокоїтися, я спустилася на кухню і приготувала собі поїсти.

Більше для Бальмона, чи Гранжа, як би там його не звали, я готувати не збиралася.

Я чула, як ельф повернувся додому, проте не спустилася, щоб його зустріти.

Через якийсь час у двері постукали.

– Флоро, ти там? – почула голос, що став для мене таким рідним.

– Так, я тут.

– Можна увійти? – спитав напружено.

– Заходь, – відповіла тихо.

Ельф увійшов, і його очі ковзнули вздовж мого розпущеного волосся й тонкого синього халатика.

Мимоволі відчула, що червонію.

– Квіточко, я знаю, що останнім часом сам на себе не схожий, та в мене є деякі справи. Як тільки я з ними розберуся, зможу про все тобі розказати. Я, власне, зайшов попередити, що мені треба поїхати на декілька днів, – чоловік трохи помовчав. – А може, й більше. Тож не сумуй тут без мене.

Широкими кроками скоротивши відстань між нами, Льє охопив руками моє лице й, притягнувши до себе, поцілував.

Його язик, гарячий та владний, торкнувся мого. Низ живота занив, і мені захотілося розридатися.

Відірвавшись від моїх губ, маг поцілував мене в маківку і, розвернувшись, пішов до дверей.

– Льє! – вигукнула я.

– Що? – спитав він, озирнувшись.

Хотілося прокричати йому, що я його кохаю, і що в нас буде дитина, і що йому загрожує небезпека, та я лише кволо усміхнулася й проговорила:

– Повертайся скоріше.

Бальмон кивнув і вийшов.

Дні минали один за одним. Спочатку я нічого не помічала. Навіть встигла запевнити себе, що артефакт не подіяв і нічого поганого не станеться.

Льє не повертався, втім попередив по кристалу зв'язку, що затримується.

Та жахіття почалося вночі. Годинник пробив дванадцяту, настав останній, сьомий день відведеного мені тижня.

Я прокинулася від болю в животі. Спершу не могла зрозуміти, що відбувається, а потім до мене дійшло.

В голові прохрипів низький незнайомий голос:

– Шууукай, стаане гіііршшше.

Скроні здавило, і я сповзла з ліжка, всівшись на підлогу.

– Шуукай! – пролунало знову.

Живіт звело судомою.

Всередині похололо.

– Добре! Добре! – скрикнула я, сама не знаючи, до кого звертаюся.

– Шууукай, часуу мало.

Біль відпустив, і я приклала руку до живота.

Пальці тремтіли.

На підлозі щось засяяло. Придивившись, я побачила універсальний ключ для сховків. Я ж його викинула! По дорозі додому!

Повільно піднявшись, схопила кристал і пішла в спальню Бальмона, до сховку, який я бачила тоді.

Відкривши його, знайшла купу незрозумілих мені предметів: якісь склянки, банки з чорною рідиною, ножі, кинджали. Та жодних папок там не було.

На очі навернулися сльози.

Духи! Що я роблю! Треба опиратися!

Немов у відповідь на мої думки, в голові знов прошелестів голос:

– Шуукай…

Низ живота стисло, і мені стало ясно, що у цій боротьбі я програю.

Через три години я перевернула увесь дім, та нічого не знайшла.

Від втоми і відчаю всілася у крісло в кабінеті Льє, за його столом.

Погляд ковзнув по паперах, що височіли рівними стосами.

Просто зверху, на одному з них лежала біла папка, перетягнута червоною стрічкою.

Я схопила її і, відкривши, побачила чотири абсолютно чисті аркуші.

– Дообре, – протягнув голос у голові. – Ти знайшла, зустріч о дванадцятій.

Притиснувши долоні до обличчя, я розридалася.

Льє навіть не сховав документи! Не сховав!

Звичайно ж! Від кого б це?!

Спати я вже більше не лягала.

Рівно о пів на дванадцяту вийшла з дому.

До тої лави йти було зовсім недовго, тож я практично повзла по вулиці.

В голові крутилося, а ще мене почало нудити.

Запах випічки й духмяних напоїв на ятках викликав у мене справжню відразу.

Як не плелася, та все одно прийшла.

Всілася на лаву й втупилася на свої черевички. Ті самі, що подарував Льє, з метеликами. Якби тільки я могла опиратися!

Я скоріше відчула, аніж побачила, що Корил вже тут.

На його бридкому обличчі розквітла хижа посмішка.

– Отже, ти знайшла! – очі інспектора буравили мене. – От і молодець, давай сюди. – Він простягнув руку.

Повільно, наче уві сні, я відкрила сумку й почала витягати з неї папку, коли навколо оглушливо завила сирена.

Враз майже пуста площа сповнилася магами у формі.

Мої очі розширилися, коли серед них я побачила Бальмона.

Він дивився прямо на мене незмигним поглядом. Холод. В його очах застиг крижаний холод.

Ельф роздивлявся мене наче якусь комаху.

В грудях почало пекти. Немов крізь товщу води я чула обвинувачення, що виголошували Корилу.

Контрабанда, хабарництво, викрадення секретних паперів – список продовжувався, та я перестала розуміти слова.

В очах потемніло, і я втратила свідомість.

Коли прийшла до тями, то виявилося, що лежу на канапі у просторому світлому кабінеті.

Потихеньку сіла й роззирнулася. Навпроти мене стояв широкий стіл, а за ним, відкинувшись на спинку крісла, сидів Льє.

Його очі уважно слідкували за кожним моїм рухом. Обличчя застигло холодною маскою – жодної емоції.

Я не знала, що сказати, тому мовчала.

Чоловік заговорив першим.

– Я б хотів знати одне – навіщо? Навіщо, Флоро? – рівним голосом спитав Льє.

Сподіваючись на те, що дія артефакту закінчилася, я хотіла сказати, що ні в чому не винна, та слова застрягли в горлі.

Виходить, поки Корил живий, або ж поки є той артефакт, я нічого не зможу пояснити Бальмону.

Та невже він вірить, що я могла навмисне вкрасти ті документи?

Судячи з його погляду – вірить.

– Мовчиш? Скажи мені, Флоро, ти давно з ним співпрацювала?

В мене рот відкрився від подиву. Що? Співпрацювала? Що за маячня!?

Та замість протесту вийшов лише жалісний писк.