Неприємності

Вранці мене розбудив якийсь незрозумілий шум, схожий на гудіння.

А потім щось впало. Я відкрила одне око, та нічого не побачила.

Вирішивши, що мені почулося, знов поринула у сон, коли щось розбилося.

Я сіла на ліжку і з подивом побачила Бальмона.

З крилами.

Він досить незграбно, постійно зачіпляючи предмети навколо себе і перевалюючись з одного крила на інше, та все ж таки, літав по кімнаті.

До того ж, пухнастий став рази у два більший і змінив колір на темно-синій. Вуха загострились й з'явився маленький хвіст.

– Це ще що таке? Бальмон, що з тобою сталося?

Почувши мій голос, він змінив траєкторію, утім, замість того, щоб приземлитися на ліжко, впав на тумбочку.

– Тут і сиди! – наказала йому.

Я збігла донизу. Пані Шмок якраз готувала сніданок.

– Добрий ранок, Голдо! Там з Йорі щось не те!

– Йому погано? Ще вчора думала, що він переїв, та…

– Ні, – перервала я – він змінив колір і відростив крила та хвіст! Так і повинно бути?

– Ні, гадаю ні, ніколи про таке не чула.

Удвох ми повернулися до кімнати.

– І справді крила, – спантеличено проговорила Голда – у Йорі не буває крил і хвостів, це не Йорі.

– А хто ж тоді?

– Не знаю, – знизила вона плечима.

– Можливо, він небезпечний? – ніби зрозумівши, Бальмон знов злетів у повітря і практично впав мені на плече, притулившись мордою до щоки.

– Не думаю, принаймні, для тебе, – проговорила Голда – ніколи такого не бачила, тобі доведеться пошукати щось про нього у бібліотеці.

– А чи не простіше показати його спеціалісту? Є тут у вас хтось на зразок цілителя для магічних тварин, вони ж повинні знати.

Хинка кивнула. Часу до початку роботи ще вистачало, тож ми вирішили піти одразу.

Цілитель, достатньо молодий ельф, з водянисто-синіми очима уважно роздивлявся Бальмона.

– Хмммм…чесно кажучи, я не знаю хто це. Можна б було сказати, що це ручний дракон, та вони давно зникли. В Йорі не буває крил і хвостів. А що він їсть?

– Магічні конфети й нектар, – відповіла я.

– Як дивно, з такими то зубами, – цілитель з острахом глянув на відкриту пащу – Єдине чим можу допомогти – це забрати його до дослідницького центру, якщо хочете.

– І що там з ним будуть робити? – спитала Голда.

– Магічні дослідження, тести. Стандартна процедура. Якщо, визнають небезпечним, то знищать.

– Ні! – одночасно з Хинкою вигукнула я.

– Що ж, як хочете, та я все одно буду змушений про нього доповісти. А що як він стане більший і агресивніший?

– Доповідайте, якщо така процедура, та віддавати Бальмона на досліди я не збираюся, – сказала я.

Цілитель тільки стурбовано насупив брови.

– І все ж таки, будьте обережні – кинув нам навздогін.

Повернувшись додому я залишила Бальмона у своїй кімнаті.

– Думаю, трьох конфет йому замало, може він м'ясо буде їсти? – задумливо проговорила Голда.

– Цілком можливо, проте, мені вже час.

Крокуючи до бібліотеки твердо вирішила знайти якусь інформацію про вже не Йорі.

– Я б і рада допомогти, – сказала Онорія, коли я розповіла, що сталося, – та проблема в тому, що секції магічних створінь й домашніх улюбленців, це парафія Лоралеї та Айрін. Їх туди посадили, бо там майже ніколи нікого не буває. Не популярні книги, бач. Єдиний варіант – це чекати, коли вони приберуться звідти й пошукати.

– Ти зможеш піти зі мною? – спитала з надією.

– О, ні, ні! Куди завгодно, тільки не до них. Минулого разу я допомогла дівчині, що тут працювала до тебе, знайти там книгу без дозволу сестричок, Так, я ледве лисою не стала! Насилу знайшла антидот! Вибач, але ні!

– Ну і гарпії! – насупилася я – бібліотека ж їм не належить! А що, як їх попросити?

– Не видадуть, ми намагалися.

– Та це ж повна дурість! А що як сказати пані Вільземіні?

– То, вони просто змусять її забути, вона ж слабка ментальшиця, ще й покарання тобі назначить за вигадану провину.

– Але яка їм різниця кому видавати книги? – розлючено спитала я.

– Я ж вже казала, що вони вважають себе вищими за всіх, а видавати книги для них гірше, ніж бути прислугою. Простих читачів вони ще якось терплять, а от нас – ні.

Я б була не я, коли б не спробувала спершу найпростіший варіант.

Що значить, мені не дадуть книгу! Чому це я повинна боятись якихось вискочок?!

Попросивши пані Вільземіну закрити свою секцію на десять хвилин до обіду й отримавши неохочий дозвіл, я направилась на п'ятий поверх.

Вже підходячи до дверей я відмітила надзвичайну тишу. В мене у кінці дня голова починала боліти від шурхоту сторінок й поскрипування магічних ручок.

А тут, наче в пустелі, тільки що, сонце не в зеніті.

Постукала. Нічого. Смикнула ручку і двері зі скрипом відчинилися.

Моїм очам відкрилася надзвичайна картина.

Сестри сиділи на софі посеред круглої зали. Одна робила зачіску іншій, при цьому вони щось жваво обговорювали й час від часу сміялися. Оце нахабство!

Не вагаючись більше ані секунди, широкими кроками підійшла до них.

– Вибачте, пані, що відриваю вас від вочевидь надзвичайних справ, – проговорила саркастично – та я б хотіла отримати книгу, щось на зразок довідника про магічних улюбленців.

Вони перезирнулися й одна спитала насмішкувато:

– Ти щось чула Айрін?

– Наче  якась муха дзижчить! – засміялася інша.

– Перестаньте нахабніти, а то я не полінуюся і приведу сюди пані Вельземіну! – гримнула я.

– Ой як страшно! Лоралея, ти вже тремтиш? – вони знов залились сміхом.

Це вже почало діяти мені на нерви.

– Не хочете видавати, я можу й сама!

– Ану стій плебейка! – закричали вони одночасно.

Я не зупинилась.

Вони зіскочили з софи й зі швидкість пульсара, стали переді мною.

– Що думаєш з нею зробимо, сестро?

– Нехай гола походить цілий день! – відповіла інша.