Проводжатий

Наступного дня для мене настало пекло.

Здавалося, що охочі почитати книги про те, як хтось когось магічним ножем штрикає, зібралися у моїй секції не тільки з Ольфіра, а взагалі з усього королівства.

Оскільки на пошук та внесення даних у мене йшло набагато більше ніж сім хвилин, утворилася черга.

І ніби цього було недостатньо, чоловіки через одного відвішували мені компліменти й намагалися запросити на побачення.

Крім того, я два рази впала з магічної драбини, ніяк не могла спромогтися зберігати рівновагу під час її руху.

Добре, що хоч не з висоти!

Коли настав час обідньої перерви, я випхала всіх відвідувачів до коридору та просто впала на лаву.

Хотілося їсти й пити, але набагато більше хотілося опинитися подалі звідси.

Вирішивши, що ниття мені нічим не допоможе, я, накинувши закляття відводу очей, прослизнула повз ельфів.

У кав’ярні, яку мені тоді показала Голда, можна було замовити обід.

Я не вагалася. Ще цілий день працювати!

Двері відчинилися і увійшла Онорія.

– О, я знаю цей погляд, – проговорила вона. – Вони тебе атакували, правда?

– Мугу... – промичала я, жуючи салат з якихось на диво солоних овочів.

– Не бійся, скоро вони відчепляться. Головне, не погоджуйся на побачення, якщо погодишся піти кудись бодай з одним, всі інші переб’ються просто на твоїх очах. Розумієш, більшість з них працюють пліч-о-пліч.

– У тебе, бачу, є досвід, – хмикнула я.

– Є, на жаль. За тиждень заспокояться й перестануть натовпом пхатися до твоєї секції. Утім, все одно їх буде багато.

Я кивнула. Так і думала, що в них така забава. Скоріше за все, хтось один сказав іншим і тепер маю клопіт. Чоловіки справжні довбні! Хоч ельфи, хоч ні!

Онорія із цікавістю глянула на мене.

– Вибач, що спитаю, та як тобі було жити без магії? Я не хочу тебе образити, просто це так незвично!

– Ти мене не образила. Чесно кажучи, я була щасливіша, принаймні, я так думала. У мене було перспективне життя. А потім все змінилося. Думаю, це так само, якби ти втратила магію. Ти б не перестала бути Онорією, проте твоє життя стало б зовсім іншим.

– Ти що, ти що! Навіть не кажи такого! Серед ельфів бувають пусті, без магії, та дуже рідко! Слава Веті!

– І що ж буває з цими нещасними?

– Хтозна, кажуть, є спеціалізований заклад для них.

– А що не так з Лоралеєю й Айрін? – поцікавилася я.

– Маєш на увазі, чому вони ставляться до всіх як до бруду під ногами? Бач, у них дуже сильний дар, до того ж, їхня сім'я близька до короля. Була. Втім, їм не пощастило розізлити його високість принца Лота. Всі знають, що в нього мізерний дар. І коли він спробував залицятися до Айрін, вони з сестрою змусили його повзати на колінах за ними по саду й благати про танець. Вважали це дуже смішним. Та король бачив ситуацію дещо інакше. Не знаю, як їм вдалося залишитися у королівстві та ще й живими, однак праця у бібліотеці для таких обдарованих дівчат – це справжнє приниження.

– Цікаво, не здивуюся, якщо цей принц огидна жаба.

– Що ти! Зовсім навпаки, він гарний. Та подейкують, що в нього дивні вподобання щодо… – Онорія намагалася підібрати слово, – щодо інтимного життя. Кажуть, він жорстокий. По-справжньому, з тих, що люблять біль та кров.

Я вигнула брови.

– У такому разі, може, сестри не такі вже й винуваті.

– Хтозна, вони й самі далеко не янголята, – знизила дівчина плечима.

Коли повернулася до робочого місця, натовп тільки збільшився. Тож, нарешті опинившись в архіві, я не тямила себе від щастя.

Минув тиждень, ельфів у моїй секції й справді поменшало. Поки що мій рекорд на видачу книги становив тринадцять хвилин, і я вже встигла отримати додаткові години в архіві.

Проблема полягала в тому, що це зовсім не означало, що я можу раніше почати. Ні.

Тепер замість того, щоб йти додому о сьомій, я виповзала з будівлі о пів на дев’яту.

Онорія сказала, що в неї пішов приблизно місяць, щоб вкладатися у сім хвилин.

Кілька разів до мене навідувалася пані Вельземіна, сідала у крісло біля вікна і спостерігала, як я працюю. Це діяло мені на нерви.

Карл кмітив за мною в архіві.

Тотальний контроль, що й казати. Я старалася як могла, тому що саме вони будуть виставляти оцінки за практику.

Якось, у неділю, ми із Голдою блукали вулицями. Торби з покупками пливли за нами. Я з цікавістю розглядала вітрини. У бібліотеці мені видали аванс, тож я хотіла купити нове взуття.

– На карнавал підеш? – спитала Голда, показуючи рукою на великий малюнок, що зображував вулиці Ольфіра, забиті ельфами у вечірніх нарядах і масках.

Знизу миготів напис: «Щорічний карнавал на честь богині Вети. Танці, веселощі, музика!»

– Не думаю, у мене є чим займатися і без танців, – хитнула головою.

– Які дурниці! Ти що, хочеш все життя просидіти вдома? Карнавал – це дуже гарно! Магічний феєрверк, чарівні вистави, брама сповнення бажань! Ельфи знають, як святкувати.

– Мені це нецікаво, – насупилася я. – Крім того, для такої події потрібна сукня, а я не збираюся витрачати гроші на подібні дурниці.

– Ну яка ти! Що ж, роби як знаєш, – здалася пані Шмок.

Ми зайшли до крамниці готового взуття, і я купила нові черевички на пласкій підошві. Чорні, щоб підходили до всього.

Новий тиждень почався з неприємностей. І звали їх пан Льє де Бальмон.

Я якраз повернулася з обідньої перерви. Кілька підстаркуватих ельфів отримали книги й пішли до сусідньої зали.

Маючи трохи вільного часу, вирішила почитати книгу, котру принесла мені Онорія: «Історія створення й становлення Ельфійського королівства».

Я так заглибилася у читання, що аж підскочила на стільці, коли почула низький голос.

– То от чим ви займаєтеся на робочому місці, пані Флоро. Як непрофесійно!

Я вже знала, що побачу Бальмона. Він стояв, спершись руками на стійку. Елегантний темно-синій костюм-трійка, запонки. Волосся зібране у низький хвіст.