Бібліотека

Бібліотека-музей знаходилась всього за шість кварталів від дому пані Шмок.

Ми вийшли до круглої площі у центрі якої височила скляна будівля.

Темно-сині вітражі виблискували на сонці так, що здавалося, ніби бібліотека випромінює світло сама по собі. На відміну від інших будівель, ця мала гострий шпиль, що тягнувся до самого неба.

– Якось вона вибивається з ансамблю, – зауважила я.

– Так трохи, її побудували набагато раніше ніж все інше. Бібліотеку-музей, Палац Королівської Сім'ї й Храм Вічної Сили збудували першими. Вони відрізняються.

– Храм Вічної Сили?

– Ельфи так пафосно звуть храм богині Вети, згідно з легендою, вона породила всіх ельфів і все таке.

Голда фиркнула. Я розуміла її.

Хто б сумнівався, що ельфи вважають себе нащадками богів. Про їхню пихатість складали легенди.

– Що ж, мені вже час на роботу, залишаю тебе тут, якщо зголоднієш, оно там є кондитерська, – вона махнула рукою у бік невеличкого кафе – чула, що дівчата, що працюють в бібліотеці туди бігають. Давай, заберу в тебе Йорі. Ще не відомо коли ти сьогодні повернешся, а я працюю до обіду.

Вона трохи помовчала.

– Ой, мало не забула! Придбай комунікаційний квиток на вході, інакше не зможеш ні з ким говорити. До речі, треба якось вирішити цю проблему. Щасти!

Голда пружною ходою віддалялася від мене, і якщо чесно, то я б залюбки пішла з нею. Та вибору не було.

Цілих десять хвилин я витратила на те, щоб розібратися з панеллю для придбання квитків, довго шукала потрібну мову перекладу.

Взявши до рук магічний папірець ледь не скрикнула, коли він просто вплавився у зап'ястя.

Підійшовши до дверей рішуче потягнула на себе ручку й опинилась у просторому холі.

Нічого окрім маленької софи й стола зі стільцем тут не було.

І що робити далі?

Підійшовши ближче до стола я побачила табличку: «Скоро повернусь». То, квиток подіяв!

Я сіла на софу. Скоро це коли?

Від нетерпіння почала тарабанити пальцями по підлокітнику.

– Тільки невиховані юні леді можуть порушувати тишу у храмі знань! – почувся розсерджений голос за спиною.

Питання як взагалі можна почути тихе постукування пальців, відпало коли я побачила володаря голосу.

Маленький, оцупкуватий чоловічок з неймовірно великими вухами, що торкалися плечей й цупкими чорними очима.

– Тож, чого ви хотіли, порушниця? – спитав він і я відчула гостре бажання вліпити йому пульсара проміж очі.

– Навіть і не думайте, – проговорив, наче читаючи мої думки – в Еродів надзвичайно товста шкіра, нічого не вийде. То що вам потрібно, неввічлива пані?

– Я приїхала на практику.

– Практику?!

– Саме так.

– Сюди?

– Це ж бібліотека-музей?

– Так.

– Тоді сюди.

– Ніколи такого не було, скільки тут працюю. Документи у вас є?

Я витягнула папку з направленням і віддала йому.

У повній тиші це створіння прискіпливо вивчало документ. Потім він дістав магічний збільшувач і цілих п'ять хвилин роздивлявся печатку.

– Що ж, все справжнє. Напевно, леді Вільземіна знає про вас. Ходімо.

Для такого маленького зросту він не ходив, а літав, я ледве встигала.

Леді Вільземіна виявилася старою ельфійкою у сукні кричуще червоного кольору й з буклями по всій голові.

– Ой, вибач Карл, просто вилетіло з голови. Так, так, нам цього року прислали студентку за обміном. Вона буде працювати у секції криміналістики та кожного дня з п'яти до семи робити опис артефактів. Треба оновити архів, – вона перевела на мене свої сині очі.

– Сподіваюсь, вам у нас сподобається, – вимушена посмішка говорила геть протилежне.

– Ходімо, – кинув мені Карл й понісся в глибину будівлі.

Нарешті ми зайшли до великої зали. За столами сиділо багато ельфів та ельфійок абсолютно різного віку.

Що мене особливо вразило, так це квіти й зелень скрізь. Як не приглядалася, не спромоглася побачити жодного вазона, складалося враження, що все це рослинне буяння виростало просто із вікон та стін. Аромату, як не дивно, я не відчувала.

Було так тихо, що власні кроки видавались мені ударами молота.

Пройшовши повз, ми увійшли до невеличкої авдиторії, де сиділо три ельфійки.

– Леді, це практикантка з королівства Реанар. Вона ваша на все літо. Її секція криміналістика, плюс опис артефактів.

Сказавши це, він пішов.

Три пари очей із неприкритою цікавістю роздивлялися мене.

– Я Онорія, – представилася струнка дівчина зі світло-сірими очима й довгим кучерявим волоссям. То ти магиня?

Я кивнула.

– Мене звати Флора Кіллі. Я студентка першого курсу факультету універсальної магії.

– Приємно. А ці дві непривітні пані, Лоралея й Айрін.

Не сказавши ані слова дві високі з практично білими очами дівчини, схожі між собою наче близнюки, піднялися зі своїх місць та вийшли.

– Не звертай уваги, – махнула рукою Онорія – вони так з усіма. Їх запхнули сюди батьки.

Я вигнула брови й кивнула.

– Тепер буде важко зрозуміти хто з них Айрін, а хто Лоралея, – сказала я посміхнувшись.

– О, з часом ти зрозумієш, – впевнено сказала дівчина – вони насправді різні, хоч і близнючки. То, ти з того самого королівства де дівчата отримують дар аж у вісімнадцять років?

– Так, але я просто людина в якої відкрився дар.

– Як цікаво! Та нам треба йти! Пані Вельземіна терпіти не може коли хтось байдикує, не кажучи про Карла з його вухами.

– А хто він такий? – спитала я.

– Бібліотечний наглядач.

– Ні, я маю на увазі його расу.

– Ааа, він Ерод. Це далекі родичі гномів, утім їх залишилось зовсім мало. В них товста й непробивна шкіра та надзвичайно чутливі вуха. Знизу він чує, якщо хтось порушує тишу навіть на восьмому поверсі, уяви!

Ми увійшли до зали заставленої височенними шафами й магічними драбинами.

– Це відділ криміналістики. Оно, у кутку пошуковий вказівник. Без нього ти тут нічого не знайдеш. На видачу одної книги ти повинна витрачати не більше семи хвилин. Інакше отримаєш додаткові години в архіві. Повір мені, ти цього не хочеш.