Бібліотека

Бібліотека-музей знаходилась усього за шість кварталів від дому пані Шмок.

Ми вийшли до круглої площі, у центрі якої височіла скляна будівля.

Темно-сині вітражі виблискували на сонці так, що здавалося, ніби бібліотека випромінює світло сама по собі. На відміну від інших споруд, ця мала гострий шпиль, що тягнувся до самого неба.

— Якось вона вибивається з ансамблю, — зауважила я.

— Так, трохи. Її побудували набагато раніше, ніж усе інше. Бібліотеку-музей, Палац Королівської Сім'ї й Храм Вічної Сили збудували першими. Вони відрізняються, — пояснила Голда.

— Храм Вічної Сили?

— Ельфи так пафосно звуть храм богині Вети. Згідно з легендою, вона породила всіх ельфів і все таке.

Хинка фиркнула. Я розуміла її.

Хто б сумнівався, що ельфи вважають себе нащадками богів. Про їхню пихатість складали легенди.

— Що ж, мені вже час на роботу, залишаю тебе тут. Якщо зголоднієш, он там є кондитерська, — жінка махнула рукою у бік невеличкої кав’ярні. — Чула, що дівчата, котрі працюють у бібліотеці, туди бігають. Давай, заберу в тебе Йорі. Ще невідомо, коли ти сьогодні повернешся, а я працюю до обіду.

Вона трохи помовчала.

— Ой, мало не забула! Придбай комунікаційний квиток на вході, інакше не зможеш ні з ким говорити. До речі, треба якось вирішити цю проблему. Щасти!

Голда пружною ходою віддалялася від мене, і, якщо чесно, то я б залюбки пішла з нею. Та вибору не було.

Цілих десять хвилин я витратила на те, щоб розібратися з панеллю для придбання квитків, довго шукала потрібну мову перекладу.

Взявши до рук магічний папірець, ледь не скрикнула, коли він просто вплавився в зап'ястя.

Підійшовши до дверей, рішуче потягнула на себе ручку й опинилась у просторому холі.

Нічого, окрім маленької канапи й столу зі стільцем, тут не було.

І що робити далі?

Підійшовши ближче до столу, я побачила табличку: «Скоро повернуся». То квиток подіяв!

Я сіла на софу. Скоро — це коли?

Від нетерпіння почала тарабанити пальцями по підлокітнику.

— Тільки невиховані юні леді можуть порушувати тишу у храмі знань! — почувся розсерджений голос за спиною.

Питання, як взагалі можна почути тихе постукування пальців, відпало, коли я побачила володаря голосу.

Маленький, оцупкуватий чоловічок з неймовірно великими вухами, що торкалися плечей, і цупкими чорними очима.

— Тож чого ви хотіли, порушниця? — спитав він, і я відчула гостре бажання вліпити йому пульсара проміж очей.

— Навіть і не думайте, — проговорив, наче читаючи мої думки. — В еродів надзвичайно товста шкіра, нічого не вийде. То що вам потрібно, неввічлива пані?

— Я приїхала на практику.

— Практику?!

— Саме так.

— Сюди?

— Це ж бібліотека-музей?

— Так.

— Тоді сюди.

— Ніколи такого не було, скільки тут працюю. Документи у вас є?

Я витягнула папку з направленням і віддала йому.

У повній тиші це створіння прискіпливо вивчало документ. Потім він дістав магічний збільшувач і цілих п'ять хвилин розглядав печатку.

— Що ж, усе справжнє. Напевно, леді Вільземіна знає про вас. Ходімо.

Для такого маленького зросту він не ходив, а літав — я ледве встигала за ним.

Леді Вільземіна виявилася старою ельфійкою у сукні кричуще червоного кольору й з буклями по всій голові.

— Ой, вибач, Карле, просто вилетіло з голови. Так, так, нам цього року прислали студентку за обміном. Вона буде працювати у секції криміналістики та щодня з п'яти до семи робити опис артефактів. Треба оновити архів, — магиня перевела на мене свої сині очі.

— Сподіваюсь, вам у нас сподобається, — вимушена посмішка говорила геть протилежне.

— Ходімо, — кинув мені Карл й понісся в глибину будівлі.

Нарешті ми зайшли до великої зали. За столами сиділо багато ельфів та ельфійок різного віку.

Що мене особливо вразило, так це квіти й зелень скрізь. Як не придивлялася, не спромоглася побачити жодного вазона, складалося враження, що все це рослинне буяння виростало просто із вікон та стін. Аромату, як не дивно, я не відчувала.

Було так тихо, що власні кроки видавалися мені ударами молота.

Пройшовши повз відвідувачів бібілотеки, ми увійшли до невеличкої авдиторії, де сиділо три ельфійки.

— Леді, це — практикантка з королівства Реанар. Вона ваша на все літо. Її секція — криміналістика, плюс опис артефактів.

Сказавши це, Карл пішов.

Три пари очей із неприкритою цікавістю роздивлялися мене.

— Я Онорія, — представилася струнка дівчина зі світло-сірими очима й довгим кучерявим волоссям. — То ти магиня?

Я кивнула.

— Мене звати Флора Кіллі. Я студентка першого курсу факультету універсальної магії.

— Приємно. А ці дві непривітні пані — Лоралея й Айрін.

Не сказавши ані слова, дві високі дівчини з практично білими очима, схожі між собою наче близнючки, піднялися зі своїх місць та вийшли.

— Не звертай уваги, — махнула рукою Онорія. — Вони так з усіма. Їх запхнули сюди батьки.

Я вигнула брови й кивнула.

— Тепер буде важко зрозуміти, хто з них Айрін, а хто Лоралея, — сказала, усміхнувшись.

— О, з часом ти зрозумієш, — впевнено пирхнула дівчина. — Вони насправді різні, хоч і близнючки. То ти з того самого королівства, де дівчата отримують дар аж у вісімнадцять років?

— Так, але я просто людина, у якої відкрився дар.

— Як цікаво! Та нам треба йти! Пані Вельземіна терпіти не може, коли хтось байдикує, не кажучи вже про Карла з його вухами.

— А хто він такий? — спитала я.

— Бібліотечний наглядач.

— Ні, я маю на увазі його расу.

— А-а-а, він ерод. Це далекі родичі гномів, утім їх залишилось зовсім мало. У них товста, майже непробивна шкіра та надзвичайно чутливі вуха. Знизу він чує, якщо хтось порушує тишу навіть на восьмому поверсі, уяви!

Ми увійшли до зали, заставленої височенними шафами й магічними драбинами.