Хинка

Я глянула на вхід до зали, куди мені треба було дійти, та побачила напис рунічною зверху.

«Флоро Кіллі, Мері Джейн, Олівер Стоун – на вас чекають».

Вочевидь, я була не єдиною студенткою за обміном.

Що ж, треба йти. Коробка все ще була у мене в руках.

Може, все ж таки викинути?

Та ні! Краще гляну, що там. Потягнула за стрічку, але бант залишився на місці. Смикнула сильніше — результат такий самий.

Дивно.

– Відкрий удома, – долетів до мене голос ельфа.

Озирнулася, проте чоловіка ніде не було.

Знизавши плечима, пішла до приміщення.

Всередині товклося багато народу, але мою увагу привернула дівчина, що сиділа у м’якому кріслі й в’язала чи то шарф, чи то светр жовтого кольору. Шкіра в неї була чорна, як вугілля, у поєднанні з рудим волоссям, здавалося, що на голові палає рідкий вогонь.

Відірвавшись від в’язання, вона глянула на мене. Червоні очі з вертикальними, наче в кішки, зіницями уважно спостерігали за кожним моїм рухом.

– Ти, мабуть, Флора, – усміхнулася до мене, показуючи рівні білосніжні зуби.

Люди, серед яких я жила майже все життя, назвали б цю дівчину щонайменше демоницею.

– Так, це я, – кивнула, – а ви звідки знаєте? Ви прийшли провести мене до пані Шмок?

Незнайомка по-діловому згорнула своє приладдя й запхала все у велику полотняну сумку.

– Я і є пані Шмок. Голда Шмок. Будьмо знайомі!

– Що?! Але ж ректор сказав, що ви літня жінка! – я не могла стримати подиву.

– Ну, можна і так сказати. Хинки не старіють аж до самої смерті, дуже зручно, не думаєш?

Я витріщалася на неї, не в змозі повірити.

– А скільки вам років, якщо не секрет?

– Не секрет, вісімдесят.

– Вісімдесят?! Хотіла б я так виглядати у вісімдесят!

– Сумніваюся, що ти зможеш настільки змінитися, – розсміялася вона, – проте ти магічка, тож довго залишатимешся молодою.

Я кивнула. Це один із плюсів магії.

– Що ж, ходімо. А де твоя валіза?

– У відділку пересилки.

– Добре, тоді просто надішлю їм координати.

Вона дістала кристал зв’язку й, накресливши на поверхні якісь цифри, знову жбурнула в сумку.

– Ви добре говорите рунічною, – проговорила я, намагаючись не відставати від прудкої Хинки.

– Я жила у вашому королівстві якийсь час, працювала у столиці. Ти, певно, голодна? Нічого, зараз сядемо на Парьєль, і за двадцять хвилин будемо вдома.

Помітивши, що жінка веде мене до сходів, які тягнуться кудись угору, я розгублено запитала:

– А хіба нам не потрібно вниз?

– Ні, Флоро. Парьєль — це повітряний транспорт, він літає над містом. Сама побачиш.

Піднявшись на невеличкий критий майданчик, ми разом з іншими стали на підсвічений прямокутник просто у центрі.

– Не бійся! – попередила пані Шмок.

Я навіть не встигла поцікавитися чого саме, як прямокутник відділився від підлоги і, набираючи швидкість, почав стрімко підійматися вгору. Я закричала. Нічого не могла з собою вдіяти. Страшно боюся висоти!

З усіх боків почулися здавлені смішки.

– Не бійся, Флоро, звідси не випадеш, – усміхнулася Хинка.

Мені б її впевненість!

Сукню рвало вітром, волосся вибилося з коси. Жах!

Глянула вгору і насилу придушила бажання заверещати як скажена. Ми неслися просто у стелю, аж раптом скло від’їхало, відкриваючи прохід.

Про всяк випадок я заплющила очі, а коли відкрила, то побачила, що ми знаходимося на черговому, щоправда, величезному критому майданчику. Навкруги повільно повзли білі хмари.

Пані Шмок потягнула мене за руку, і ми зійшли з платформи.

– Яка, кажете, тут висота? – спитала з острахом.

– Краще тобі не знати. О! А ось наш Парьєль, уже близько!

Просто по небу швидко рухався вагончик. Ані колій, ані бодай якоїсь дороги я не вгледіла.

Виглядав він надзвичайно! Бірюзовий, прикрашений кованими квітами, птахами й тваринами, що постійно рухалися, з великими вікнами й прозорою підлогою.

Я спробувала заплатити за себе, утім Хинка лише махнула рукою, купивши нам два квитки у фантома за кермом.

Їхати було лячно, та водночас захопливо. Місто походило на нескінченні палаци з бірюзового каменю. Високі круглі башти, прикрашені мозаїкою. Білі вулиці між ними. Видавалося, я потрапила в одну з дитячих казок про принцесу-відьму з далекого сходу.

– Як гарно! – захоплено вигукнула.

– Це ти ще бібліотеку-музей не бачила, – усміхнулася пані Голда.

Парьєль зупинився біля високої башти, й ми вийшли на простору мансарду з гвинтовими сходами. Окрім нас тут нікого не було.

– Ходімо, Флоро, – потягнула мене за руку пані Шмок, бо я все ще спостерігала, як вагончик пливе по небу.

Спускалися доволі довго. Нарешті опинилися посеред вузенької вулички, вимощеної білим каменем, що контрастував із блакиттю домівок. Я йшла за Хинкою, озираючись на всі боки.

– Це якийсь незвичайний камінь? – спитала. – Я помітила, що тут усе або біле, або бірюзове.

– Аякже! Білий камінь під ногами — це Номатур, ніколи не стирається і не брудниться. А домівки побудовані з Портезію, він добре блокує ментальну магію.

– Навіщо? – здивувалася я.

– Для захисту й приватності. Дар ментальної магії в ельфів росте і розвивається з віком, діти та підлітки, наприклад, дуже погано його контролюють. Ти ж не хочеш, щоб пів міста знало, про що ти думаєш перед тим, як заснути?

Я заперечно хитнула головою.

Ми зупинилися біля невеличкого двоповерхового будинку з вікнами у повний зріст і круглою баштою. Ось тільки я ніде не бачила дверей.

Пані Голда зробила кілька пасів рукою, стіна замерехтіла й зникла, утворивши арку.

– Оце так! Злодюжки вам не страшні!

– Ще б пак! В Ольфірі найнижчий рівень злочинності в усьому королівстві. Якщо ти про крадіжки. Проте в ельфів зовсім інші проблеми. Змови, заколоти, боротьба за владу, найчастіше досить кривава. Та для пересічного ельфа чи ельфійки з низьким або середнім даром життя тут і справді схоже на казку. Ходімо, покажу тобі твою кімнату і поїмо.