Знову ти!

Тепер було зрозуміло, чому станція мала таку назву. Височенний купол світло-синього кольору майже не пропускав сонячного світла. Вітражні вікна прикрашали узори у вигляді сніжинок.

Всюди, куди не кинь оком, усе зроблене, наче з самої криги. Лави, крамнички, стіл реєстратора. Зробила крок і з подивом побачила, що під ногами бурхливе темно-синє море.

Воно розходилося хвилями від будь-якого руху.

Проте було досить холодно, тож я щиро пошкодувала, що наділа, хоч і нову, однак тонку літню сукню.

Я назбирала на неї гроші, виконуючи домашні завдання для студенток молодших курсів. Не хотілося, як то кажуть, дати наплювати собі в кашу. До того ж біла, з маленькими синіми квіточками, сукня хоч якось спасала мої вже прані-перепрані черевички.

Знизивши плечима, пішла до реєстратора й, показавши квиток, який видав мені Кмих разом із грошима, отримала інструкцію чекати Стрілу в третьому тунелі.

Тунелем виявився широкий прохід з прозорими стінами, крізь які можна було побачити пустелю.

Трохи страшно, до речі. Я чекала, що от-от із бархана вискочить якась потвора, хоч і знала, що станції захищені, не кажучи вже про енергетичну стіну, утім усяке буває.

Станцію, як і сам барханний поїзд Стріла, проєктували й будували ельфи. Усього таких станцій існувало три. Час від часу я зустрічала описи потяга в газетах, та на власні очі ніколи не бачила.

Писали, що він зроблений з Ортензію. Це найдорожчий метал у магічному світі. Він надзвичайно міцний і має здібність блокувати магію. З одного боку, це може бути проблемою: якщо, скажімо, посадити мага у клітку з Ортензію, то він стане безсилим. Але якщо робити з нього обладунки, то метал захистить від ворожої магії за тієї умови, що захист не торкатиметься шкіри. Поїзд було створено за схожим принципом. Чудовиська не можуть його пробити або пошкодити. Хоч вони й не володіють магією, проте є магічними створіннями. Їхня слина запросто роз’їдає каміння, а от Ортензій — ні.

Я вже відчувала, що от-от почну цокотіти зубами від холоду, коли побачила, як щось темне й довге вилетіло просто з бархана й, злетівши вгору метрів на десять, плавно опустилося.

Перша думка була — монстр! Але, придивившись, зрозуміла, що це і є Стріла.

Поїзд рухався, наче гігантська гусениця, вигинався, заривався у пісок і знову підлітав у повітря.

«Та мене ж знудить!» — жахнулася я.

Втім було щось величне в тому, як виблискувала на сонці абсолютно чорна гладенька поверхня цієї машинерії.

Цікаво, а вікна там є? Наче ні.

Врешті-решт він пірнув у пісок і зник.

Хвилина, дві, три — аж ось з’явився знову просто на колії переді мною.

У мене аж рот відкрився. Пролунав гудок, і безшумно від’їхали широкі чорні двері.

Всередині було темно, складалося враження, що нікого нема.

— Від’їжджаючі, будь ласка, підійдіть до входу потяга й прикладіть свій квиток до червоного квадрата зліва, — проскрипів голос.

Я роззирнулася, але нікого, окрім мене, в тунелі не було. Що ж, треба йти!

Підійшовши ближче, ще якийсь час не могла знайти той духів червоний квадрат, а коли приклала квиток, прохід осяяло світлом, і я побачила… привида!

Це ще що таке? Високий хлопець у синій уніформі був геть прозорим і висів у повітрі.

— Панночко, проходити будете? Чи мені тут вічно стояти? Відправлення за дві хвилини, — проговорив він роздратовано.

Пересиливши бажання бігти, де очі понесуть, ступила всередину.

— Панно… — хлоп подивився на квиток. — Флоро Кіллі, перший клас, сидіння 24. Перший раз?

Я тільки кивнула.

— То я бачу, що ви якась зелена стали. Я не привид, я фантом, — не дочекавшись від мене реакції, він продовжив: — фантоми не мертві і ніколи мертвими не були, ми залишки магічної енергії, яка накопичується скрізь. Можемо приймати будь-який вигляд, одначе цей, — тицьнув собі у груди пальцем, — найбільш традиційний. Уявіть, якби я вибрав образ дракона?

Уявила. Краще вже так.

Все це фантом говорив, поки ми йшли вздовж вузького коридору з червоними шпалерами.

Відкривши важкі дубові двері, хлопець пропустив мене вперед.

Яскраве світло вдарило в очі, тож я не одразу зорієнтувалася і ледве не впала, а коли звикла, то мені закортіло провалитися під землю.

Білі крісла розташовувалися у два ряди з обох боків, всюди, куди не глянь, сиділи магині у сукнях, ціна яких перевищувала вартість мого дому. Поряд з ними такі ж самі чоловіки. Хтось пив каву, хтось мило розмовляв, але з моєю появою вони наче заклякли. По вагону, якщо так можна назвати це місце, пролетів шепіт.

Ну й духи з ними!

— Ходімо, панночко, — поквапив мене фантом, — вам пощастило — ваше місце біля вікна.

Показавши мені, куди сідати, він закинув мою валізу на верхню полицю й зник.

Дивно, що вікон не видно зовні, певно, якийсь ельфійський фокус.

Вмостившись, я щиро раділа, що зможу бачити пустелю під час поїздки, а ще — біля мене ніхто не сидів.

Проте щодо останнього я трохи поквапилася з висновками. Наприкінці вагона від’їхали двері, і всередину зайшов… бісів ельф!

Я відчайдушно сподівалася, що він сяде деінде, але ні. Підійшовши до мене, чоловік всівся у крісло поряд.

— Яка неочікувана зустріч, пані Кіллі! Радий вас знову бачити, — він усміхнувся і глянув на мене так, що я відчула себе голою. — Вам дуже личить ця сукня.

Я ледве не заричала у відповідь. Ні, цей білявий і справді збиткується з мене!

— Дякую, пане Бальмоне, — вичавила з себе посмішку, яка, з огляду на вираз його обличчя, більше походила на вищир.

У білих очах затанцювали смішинки.

— Можна спитати, куди ви їдете?

От чого причепився?

— До Ельфійської столиці.

— А-а-а-а, то до Ольфіра, або вашою мовою — лазурного птаха, нам з вами по дорозі, мені теж туди треба. Справи, бачте.

Я кивнула, просто з ввічливості.

— І що там збираєтеся робити, якщо не секрет?