Знову ти!

Тепер було зрозуміло, чому станція мала таку назву. Височенний купол, світло-синього кольору майже не пропускав сонячного світла. Вітражні вікна прикрашали узори у вигляді сніжинок.

Всюди, куди не кинь оком, все зроблене, наче з самої криги. Лави, магазинчики, стіл регістратора. Зробила крок і з подивом побачила, що під ногами бурхливе темно-синє море.

Воно розходилося хвилями від будь-якого руху.

Проте було досить холодно, тож я щиро пошкодувала, що наділа, хоч і нову, однак тонку, літню сукню.

Я назбирала на неї гроші, виконуючи домашні завдання для студенток молодших курсів. Не хотілося, як то кажуть, дати наплювати собі в кашу. До того ж біла, з маленькими синіми квіточками сукня, хоч якось спасала мої вже прані-перепрані черевички.

Знизивши плечима, пішла до регістратора й, показавши квиток, який видав мені Кмих разом з грошима, отримала інструкцію чекати на Стрілу в третьому тунелі.

Тунелем виявився широкий прохід з прозорими стінами, крізь які можна було побачити пустелю.

Трохи страшно, до речі. Я чекала що от-от, з бархана, вискочить якась потвора, хоч і знала, що станції захищені, не кажучи вже про енергетичну стіну, утім всяке буває.

Станцію, як і сам барханний поїзд Стріла, проєктували й будували ельфи. Всього таких станцій було три. Час від часу я зустрічала описи потяга в газетах, та на власні очі ніколи не бачила.

Писали, що він зроблений з Ортензію. Це найдорожчий метал в магічному світі. Він надзвичайно міцний й має здібність блокувати магію. З одного боку, це може бути проблемою, якщо, скажемо, посадити мага до клітки з Ортензію, то він стане безсилим. Але якщо робити з нього обладунки, то метал захистить від ворожої магії, за тої умови, що захист не торкатиметься шкіри. Поїзд створено за схожим принципом. Чудовиська не можуть його пробити, або пошкодити. Хоч вони й не володіють магією, проте є магічними створіннями. Їхня слина запросто роз'їдає каміння, а от Ортензій ні.

Я вже відчувала, що от-от почну цокотіти зубами від холоду, коли побачила, як щось темне й довге вилетіло просто з бархана й, злетівши уверх метрів на десять, плавно опустилося.

Перша думка була – монстр! Але придивившись, зрозуміла, що це і є Стріла.

Поїзд рухався, наче гігантська гусениця, вигинався, заривався у пісок і знов підлітав у повітря.

"Та мене ж знудить!" – жахнулася я.

Втім було щось величне в тому, як виблискувала на сонці абсолютно чорна, гладенька поверхня поїзда.

Цікаво, а вікна там є? Наче, ні.

Врешті-решт він пірнув у пісок і зник.

Хвилина, дві, три, аж ось, з'явився знову просто на колії переді мною.

В мене аж рот відкрився. Пролунав гудок й безшумно від'їхали широкі чорні двері.

Всередині було темно, складалося враження, що нікого нема.

– Від'їжаючі, будь ласка, підійдіть до входу потяга й прикладіть свій білет до червоного квадрата зліва, – проскрипів голос.

Я роззирнулася, але нікого, окрім мене в тунелі не було. Що ж, треба йти!

Підійшовши ближче, ще якийсь час не могла знайти той чортів червоний квадрат, а коли приклала білет, прохід осяяло світлом і я побачила… привида!

Це ще що таке? Високий хлопець у синій уніформі, був геть прозорим і висів у повітрі.

– Панночко, проходити будете? Чи мені тут вічно стояти? Відправлення за дві хвилини. – проговорив він роздратовано.

Задавивши бажання бігти, де очі понесуть, ступила всередину.

– Панно… – він подивився на білет – Флоро Кіллі, перший клас, сидіння 24. Перший раз?

Я тільки кивнула.

– То я бачу, що ви якась зелена стали. Я не привид, я фантом, – не дочекавшись від мене реакції, він продовжив – фантоми не мертві, і ніколи мертвими не були, ми залишки магічної енергії, яка накопичується скрізь. Можемо приймати будь-який вигляд, одначе цей, – він тицьнув собі у груди пальцем – найбільш традиційний. Уявіть, якби я вибрав образ дракона?

Уявила. Краще вже так.

Все це він говорив, поки ми йшли вздовж вузького коридору з червоними шпалерами.

Відкривши важкі дубові двері, пропустив мене вперед.

Яскраве світло вдарило в очі, тож я не одразу зорієнтувалась і ледве не впала, а коли звикла, то мені закортіло провалитися під землю.

Білі крісла стояли у два ряди з обох боків, всюди, куди не глянь сиділи магині у сукнях, ціна яких, перевищувала вартість мого дому. Поряд з ними такі ж самі чоловіки. Хтось пив каву, хтось мило розмовляв, але з моєю появою вони, наче заклякли. По вагону, якщо так можна назвати це місце, пролетів шепіт.

Ну й духи з ними!

– Ходімо, панночко, – поквапив мене фантом, – вам пощастило – ваше місце біля вікна.

Показавши мені, куди сідати, він зажбурнув мою валізу на верхню полицю й зник.

Дивно, що вікна не видно зовні, певно якийсь ельфійській фокус.

Вмостившись я щиро раділа, що зможу бачити пустелю під час поїздки, а ще, біля мене ніхто не сидів.

Проте, щодо останнього я трохи поквапилася з висновками. У кінці вагона від'їхали двері й всередину зайшов… бісів ельф!

Я відчайдушно сподівалася, що він сяде деінде, але ні. Підійшовши до мене, чоловік всівся у крісло поряд.

– Яка неочікувана зустріч, пані Кіллі! Радий вас знову бачити. – він посміхнувся і глянув на мене так, що я відчула себе голою – Вам дуже личить ця сукня.

Я ледве не заричала у відповідь. Ні, він і справді збиткується з мене!

– Дякую, пане Бальмон. – вичавила з себе посмішку, яка судячи з виразу його обличчя, більше походила на вищир.

В білих очах затанцювали смішинки.

– Можна спитати, куди ви їдете?

От чого причепився?

– До Ельфійської столиці.

– А-а-а-а, то до Ольфіру, або вашою мовою – лазурний птах, нам з вами по дорозі, мені теж туди треба. Справи, бачте.

Я кивнула, просто з ввічливості.

– І що там збираєтеся робити, якщо не секрет?

– Мене направили на практику.