Минуле й дивне

Вийшла у центрі міста для людей. Так, магічні квартали й квартали, де жили звичайні люди, існували окремо.

Одінарі – так називалося місто, де я виросла. Нічого особливого, всюди, куди не глянь, все сіре: бруківка, невисокі домівки, дахи. Кольору додавали вітрини, яскраві вивіски й поодинокі клумби з квітами. Де-не-де дерева росли у великих глиняних кухвах.

Тут було навіть гарно, особливо влітку і навесні. Проте важко порівняти Одінарі з магічними кварталами. У магів усе було, як на картинах у музеї: вічнозелені сади, магічні ліхтарі, білі замки, зачаровані кондитерські й кав'ярні. Та все одно, я так і не звикла до нарочитого пафосу Анкені. Так називалося місто магів.

З'являтися посеред вулиці з порталу ніколи не було хорошою ідеєю, якщо ви в місті для звичайних людей. Почнемо з того, що люди не люблять магів, а ще більше вони не люблять, коли хтось із них самих отримує дар.

Страх, змішаний із заздрістю, ще нікому добра не зробив. Раніше на людей на кшталт мене навіть полювали або ж продавали чорним магам. Думаю, і зараз знайшлося б багато охочих виміняти мене на купу грошей.

Підхопивши валізу, я твердо покрокувала вздовж алеї з модними крамницями. Народ шарахався від мене, наче я прокажена, та мене це більше не ображало.

"Треба купити бабусі якихось солодощів..." – подумала й заскочила до невеличкої кондитерської.

Поки розглядала вітрину, відчула, що хтось буквально свердлить поглядом мою потилицю.

Озирнулася і побачила Ллойда Хенріксона з дружиною. А духи б їх забрали!

Мій колишній наречений.

Не думала, що побачу його ось так, у старій сукні з потертою валізкою, та хіба в мене колись бувало по-іншому?

Ллойд Хенріксон – син заможного фабриканта, з яким я була знайома ще з підліткового віку. Перший, хто мене поцілував, мій перший і єдиний чоловік. Ось він стоїть зовсім поряд, а здається мені привидом з минулого.

Дивлячись на його кремезну фігуру, широкі плечі, блакитні очі й пухкі, наче в дівчини, губи, я раділа тому, що не завагітніла. Не уявляю, що б тоді зі мною було!

Мій дар прокинувся якраз напередодні нашого весілля. Люди бурхливо обговорювали наш мезальянс.

Звичайно ж, бідна, наче церковна миша, дівчина, що працює офіціанткою і живе з бабусею. Батьки мої померли десять років тому під час епідемії червоної лихоманки. Який жорстокий жарт долі! Зараз я б із легкістю їх вилікувала!

Перед церемонією мені здавалося, що більшого щастя годі вже й шукати. Допоки з пальців не злетіли іскри й у кав’ярні, де я працювала, не побився весь посуд. Та й тоді я ще не вірила. Втім, коли до нас із бабусею завітав представник академії, відпиратися не мало сенсу.

Не знаю, на що я сподівалася, можливо, на справжнє кохання? Якою ж дурною я була!

Чоловік навіть не прийшов сам, просто прислав прислужника з листом. У ньому короткими, різкими фразами повідомлялося, що ми не можемо одружитися і щоб я не намагалася побачитися з ним. Отак.

Одне діло – брати собі бідну дівчину за дружину, а геть інше – відьму, як стали називати мене люди.

Я повільно кивнула Ллойду та його дружині й відвернулася. Швидко купила булочок і шоколадного печива й вийшла на вулицю. Серце у грудях закалатало, мов безумне. Ні, я більше не кохала його, та все ж щось таке сколихнулося глибоко всередині. Образа. Так, і нічого більше!

Йти до нашого з бабусею будинку було досить довго. Ми жили майже біля самого кордону з пустелею, ближче була тільки заборонена частина міста. Житло там було найдешевшим. Чому? Просто мало хто хотів жити поряд із чудовиськами пустелі, які час від часу проривали захисну енергетичну стіну і нападали на людей.

Колись давно в пустелі, що оточує наше королівство на заході та сході, з'явилася могутня сила й породила безліч чудовиськ. Величезні, хижі монстри, стійкі до магії, яких надзвичайно складно вбити.

Розпочалася війна й врешті-решт маги зуміли відтіснити хижаків з нашої території й створити захисну енергетичну стіну. Її неможливо побачити, але вона є, до того ж вона тягне енергію з кожного мага в країні, таким чином підтримуючи свою цілісність. Втрату таких крихт сили не відчуваєш.

Петляючи вздовж вузьких вуличок, я так занурилася у свої думки, що не одразу почула, що хтось мене гукає.

– Флоро! Флоро! Зачекай!

Бісів Ллойд! Що ж за день сьогодні такий?

Я стрімко розвернулася до нього.

– Що тобі потрібно? – спитала просто в лоба.

Чоловік зупинився навпроти.

– Поговорити.

– Про що?

– Про нас.

– Про нас? – здивовано перепитала. – Про яких нас? Ніяких нас не існує, ти, як бачу, довго не сумував, – я кивнула на широку обручку на його лівій руці.

– Це не має значення, Флоро! Я хочу тебе так само, як і раніше! – він наблизився до мене й, схопивши в обійми, впився поцілунком у мої губи.

Мене затрусило від огиди. Я спробувала відштовхнути чоловіка, але не виходило. Тоді просто вдарила силою, що закипіла всередині. Він відсахнувся, утім не відлетів і не впав, як це бувало на заняттях із бойової магії. Я здивовано вигнула брови.

Ллойд недобре вишкірився на мене.

– Це не спрацює, люба моя! – він потягнув за шнурок на шиї й витягнув кулон.

Я бачила таку руну у книзі захисних рун і заклять. То он воно як!

– А ти підготувався, та повір, якщо ще раз до мене полізеш, ця штучка тобі не допоможе, я наб'ю тобі пику і без магії, спробуй тільки-но до мене підійти!

– Це ще треба перевірити, кохана, якщо переживаєш за гроші, то нема проблем, я можу тобі платити.

Це вже було занадто. Я зібрала магічні потоки, начертала ударну руну в повітрі й направила дурню в живіт. Ллойд відлетів у стіну та зі стогоном осів на бруківку.

– Засунь собі свої гроші знаєш куди?!

Він сплюнув кров'ю і зло втупився в мене.

– Ти ще пошкодуєш, відьмо проклята!

– О, то я вже шкодую, Ллойде! Шкодую, що мала дурість справді тебе кохати та ще й спати з тобою, оце була справжня помилка!