- Моно! Моно! Ходи сюди — гукає якась дівчинка що стояла біля мене.
- Вже йду, тільки дещо з собою візьму!
Дівчина прихопила великий кошик з собою, який ховав в собі смачний аромат що не можна було описати словами. Той запах змішувався з нотками чорниці, кориці та шоколаду...
Ми з тією дівчиною пішли на зустріч Моні.
- Каприс, Флоренс навіщо йти сюди, я й сама б підійшла до вас — каже нам Мона.
- Просто, ми хотіли тобі допомогти. Кошик же ж важкий, правда?
- Гаразд, вмовили допомога не завадить. Там на ґанку лежить плед, сама я не змогла підняти тому можете з ним допомогти.
І після цієї фрази я прокидаюся. Називається: ось тобі Флоренс маленький спогад без завершення і досить з тебе.
Щоб знову щось пригадати спробувала знову заснути, але мої намагання перервав скрип дверей в мою палату.
- О, доню! Ти вже прокинулась, як добре що з тобою майже все гаразд.
- Тобто!? Мамо, ти щось від мене приховуєш?
- Потім поговоримо про це, а зараз до тебе прийшли — і мама мені по-змовницьки підморгує. - Сказати, щоб заходили?
- Так, не проти.