Розділ 26

Я прокидаюся ще до світанку. У грудях тихо, і у венах теж тиша. Сьогодні Фарний Двір. Сьогодні відповіді. Насправді, питань в моїй голові цілий рій, я навіть не знаю, з чого б почати... 

Одягаюся швидко й просто: темна куртка, шкіряні рукавиці, міцні черевики. Тавро під шкірою спокійне, наче дрімає. До сумки кладу мінімум: воду, бинт, крейду, дзеркало Дафні, загорнуте в тканину, — на дні, під книгою. Перевіряю два слова на дотик, як ключі: Відкрийсь. Спинись. Вони слухняно відповідають теплом. Добре.

Коридори Лондонського дворця ще сонні, але не порожні: вартові міняються, служниці несуть свічки. Я йду до мами. Я знаю, сьогодні ми не сперечаємося. Сьогодні пспіврацюємо.

Перші крики лунають різко, як тріснуте скло.

— Що це? — встигаю прошепотіти, і мені вже не відповідають. Вікна здригаються. Десь вибухає дверна петля. У повітрі встає запах диму й заліза.

Переворот починається раптово, як гроза над сухим лісом.

Сходовий проліт заповнюється людьми. Хтось біжить униз, хтось угору. Чується: «До тронної!», «Тривога!», «Зрадники!». Я вириваюся вперед. Тавро на зап’ясті холоднішає — не горить, а ніби кам’яніє.

— Ліворуч! — кидає мені з тіні Люціан і вже поруч. — Голову вниз.

Ми пірнаємо за колону, і над нами прошиває повітря спалах. Чужа печать ріже камінь, як масло. Аґрей вискакує буквально з-під наших ніг, спотикається й застряє між двома вартовими щитами.

— Я офіційно ненавиджу перевороти! — хрипить він. 

— Тримайся ближче, — кажу йому. — Не відставай.

Ми рвемося коридором. На стінах вже розірвані штандарти. На підлозі уламки скринь і розлите чорнило. У дверях тронної бійня. Вартові б’ються не за правилами. Я бачу матір — вона на сходах, холодна й зібрана, керує жестом, як штурман на палубі. Її очі льодяні. Вона тримається.

— Сюди! — кличе вона нас. — Я тримаю бар’єр!

Ми влітаємо під купол її щита. Він тонкий, прозорий, ледь тремтить, як мильна бульбашка, але тримає. За межами бар’єра ходять важкі удари, вібрує камінь.

— Хто це зробив? — питаю.

— Ті, хто довго готувалися й добре чекали, — коротко каже мама. — Син лорда Вайтмора веде їх. Його звати Кассіан Альбіон Вайтмор. Біле на білому. Дуже любить вистави.

— Де він? — рипить зубами Люціан.

Він з’являється сам. Як і прогнозовано — на сходах тронної, у білому плащі, що не бере пил і кров. Світле волосся, усмішка для галереї. Поруч його люди, облич не видно за масками. Кассіан не кричить. Він просто піднімає руку — і половина залу провалюється в тишу, ніби хтось викрутив звук.

Я відчуваю, як тавро на моїй руці… тягнеться. Само. Наче його кличуть.

— Ні, — кажу тихо, але пальці мимоволі розтискаються. Усередині — знайомий поштовх, тільки чужий. Ніби мене беруть за нитку.

Погляд Кассіана знаходить мене без зусиль. Він махає, як старому другові.

— Провіднице, — каже він тихо, але чомусь усі чують. — Нарешті зустрілися.

— Назад, — ричить Люціан і стає переді мною. — Не дивись на нього.

— Пізно, — відгукується Кассіан майже ласкаво. — Вузол уже зачеплено.

Мамин бар’єр здригається. Вона стискає губи.

— Він тримає осердя Зав’язі, — кидає вона крізь зуби. — Прикраса на його шиї. Бачиш? Срібна петля з рубіновою жилкою. Це не біжутерія. Це вкрадене ядро Дафні. Тому твоє тавро слухає його.

Кассіан іде вниз сходами, наче гуляє садом. Кожен його крок впорядковує бій навколо: чужі закляття стають рівними, а наші спотикаються. Тавро в мене б’ється в такт його п’ятам. Я намагаюся сказати Спинись, але слово застряє в горлі. Немає повітря.

— Не піддавайся, — шепоче в моїй голові Люціан. — На мене дивись. На мене.

Я дивлюся. Його очі гострі, як лезо, і теплі, як нічний вогонь. Я чіпляюся за них.

Кассіан зупиняється в десяти кроках. Його усмішка ввічлива, як у того, хто збирається позичити книгу й не повернути.

— Тронний зал — не місце для сімейних таємниць, — каже він. — Але сьогодні в нас свято правди.

Він щось каже. Світ стискається до звуку, що не має складів. Це як тріск льоду, як удар струни. Він вимовляє щось, чого мені не варто чути. Справжнє ім’я Люціана. Воно проходить крізь мене, як холодна вода.

Люціан здригається, але стоїть. Його тінь на підлозі робиться темнішою. Дзеркало в моїй сумці відгукується тихим дзвоном — ніби скло, що просить уваги.

— Не смій, — кажу майже беззвучно. — Не смій до нього торкатися!

— Я не торкаюся, — лагідно відповідає Кассіан. — Я просто відкриваю.

Він клацає пальцями. Моє тіло робить крок уперед без мене. Рука сама знімає сумку. Пальці самі знаходять загорнуте дзеркало. Я кричу Спинись! — і не чую себе. Тавро гаряче, як випалений знак на металевій печатці. Воно слухається не мене.

— Відпусти її, — рик Люціана рве тишу. — Відпусти, або я спалю твій білий цвинтар!

— Не тобі вирішувати, — каже Кассіан і, не піднімаючи голосу, додає: — Відкрийсь. Назад.

Слова б’ють в мене, як грім. Коліна згинаються. Рука підносить дзеркало. Я бачу в склі червоні відблиски залу, розірвані полотнища, свій власний погляд, у якому я — вже не я.

— Еммо, — мама торкається моєї щоки долонею, її бар’єр тоншає. — Не борись прямою силою. Відпусти вузол, не рви. Ковзни повз нього. Чуєш?

Я намагаюся. Я справді намагаюся. Відкрийсь — не туди. Спинись — не там. Усе, що я вчора навчилася, сьогодні розсипається, як сухий хліб у воді. Усе, що взагалі сталося зі мною з того дня, як я отримала дзеркало з Люціаном... Усе це більше не має сенсу! 

— Гарна спроба, — м’яко каже Кассіан. — Але Зав’язь слухає осердя. А осердя — у мене.

Він знову шепоче те ім’я. Дзеркало оживає, як темна глибина, над якою немає неба. Поверхня стає рідкою. Люціан рве простір клинком, але лезо ковзає, наче в тумані.