Розділ 25

На поверхні світло б’є в очі так, ніби світ хоче нас допитати. Ми виходимо з Архіву й якийсь час просто дихаємо. Камінь знову є каменем. Жодного пульсу, жодних підступів.

— Я офіційно ненавиджу ліфти, — видихає Аґрей. — І тіні без облич.

— Додавай у список, — кидає Люціан. — Поряд із «дуже вчасними паніками».

У кімнаті матері пахне ліповим чаєм і чистим папером. Я навіть трохи розслабляюся. Мар’яна стоїть біля вікна рівна, як стріла. Дивиться на мене, на моє зап’ястя, на пил на плечі Люціана — і коротко киває.

— Розповідай.

Я викладаю все простими словами. Ліфт. Тиша. Бібліотекар із табличкою «ТИША» (геніально). Довгий коридор, що дихає теплом. Тінь із чорним «дзеркальним» обличчям і те, як вона тягнеться саме до мого тавра.

— Воно зникло, — закінчую. — Просто розсипалося. А тавро… горить. Гаряче, але не боляче. Наче хтось стукає зсередини…

— Стукає зсередини? Серйозно? Типу «привіт»? — подумки питає Люціан.

Я подумки мовчу у відповідь.

Мама наливає чай. Ставить ще одну порожню чашку — для родових привидів, як завжди. Зручно бути традиційною, коли в домі завжди є невидимі гості.

— Добре, — спокійно каже вона. — Без паніки і без геройств. Слухайте. Твоя прабаба Дафні — не просто сильна відьма. Вона створювала артефакти. Ті, що не бояться часу.

— Один із них я вже… відвідав, — з сухою усмішкою озивається Люціан. — Дзеркало. Рекомендацій не залишаю.

— Дзеркало — не єдине, — продовжує мама. — Є ще один. Менш відомий, зате дуже впертий. Дафні назвала його Зав’яззю.

— Воно що, шнурки зав’язує? — не втримується Аґрей і тупо гигикає.

Хосподи, і цей нерасторопний ще й так жартує?

— Воно зав’язує шляхи, — пояснює мама. — Те, що не мало б з’єднуватися. Двері між речами. І — головне — прив’язує Провідника до Розлому. Якщо я не помиляюся, твоє тавро — не «мітка долі». Це ключ. Або відгук цього ключа на твоїй шкірі…

— Нічого не розумію! Тобто я — ходяча «відкривайка»? — перепитую. — І ти кажеш це мені тільки зараз?! 

— Ти — та, хто вирішує, що відкривати, — виправляє мама, навіть не намагаючись виправдовуватися. — Різниця велика.

— Вітаю, — нахиляється Люціан, сміється очима. — Тепер ти не просто смілива відьмочка з чудовим смаком до небезпек. Ти — наш гід до пекла. З підсвіткою.

— Замовкни, — кажу вголос, а подумки додаю: але залишайся поруч.

Мама робить ковток чаю й дивиться на моє зап’ястя.

— Те, що сталося в Архіві, — не «випадкове диво». Ти не спалила монстра. Ти перерізала зв’язок. Це робить не дзеркало. Це робить Зав’язь.

— І що тепер? — питаю максимально просто.

— Тепер — практика, — каже мама. — Спершу вчимося відкривати й закривати силу без вибухів. Потім ідемо в одне місце. Фарний Двір. Колись там була майстерня Дафні.

— О, руїни, — тягнеться Люціан. — Люблю місця, де все чесно зламане.

— Ти підеш, коли я скажу, — ввічливо посміхається мама так, що хочеться сісти рівніше. — А зараз — вправа.

Вона пересуває підсвічник, щоб тінь від мого зап’ястя лягла на скатертину.

— Слово, яким відкриваєш.

Я вдихаю. Не геройствую. Не тисну. Кажу просто:

— Відкрийсь.

Тавро розгоряється теплом. Не жар — саме тепло. На білому полотні проступає рівний рубіновий контур, ніби хтось обводить мою тінь світлом.

— Добре, — каже мама. — Тепер слово, яким закриваєш.

— Спинись.

Світло збирається і зникає. Тиша лишається. Навіть приємна.

— Бачиш? — киває мама. — Двері, а не таран.

— Я завжди за двері, — бурчить Аґрей. — Тарани дорого коштують...

— Тоді план простий, — підсумовує мама. — На світанку вирушаємо до Фарного Двору. Тобі, Еммо, потрібне контур-слово — про всяк випадок. І ще правило: якщо чуєш у вені шепіт — не відповідай. Сила любить ясність, але спокушає легкістю.

— Прийнято, — киваю.

— А мені що робити? — несміливо питає Аґрей. — Я теж можу… ну… щось корисне? Я швидко пишу списки...

— Тримаєш наші голови в порядку, — кажу. — І чайник.

— І меч не забудь, — додає жартівливо Люціан. — Хоча б дерев’яний. Для моральної підтримки.

— Дерев’яний меч — це палиця, — ображається Аґрей.

— От бачиш, уже прогрес, — підморгує Люціан.

Ми підіймаємося. Я відчуваю, як у грудях стає тихо і рівно. Ніби хтось нарешті підкручує гучність до нормальної. На виході мама легко торкається моєї щоки.

— Ти — не Дафні і не я, — каже вона просто. — Ти — ти. І цього досить.

— Сьогодні ти якась... на диво нормальна, — відповідаю.

Люціан проходить поруч, майже чіпляє плечем.

— На світанку — руїни, — шепоче. — Беремо з собою пиріг?

— Беремо, — кажу. — Якщо Зав’язь любить ясність, вона точно поважає закуску.

Аґрей дуже серйозно киває:
— Складаю список. Пиріг, чай, мотузка, чисті носові хустки. І… терпіння.

— Бери подвійне, — кажу. — З нами ж Люціан.

— І ти, відьмочко, — усміхається він. — Як там сказала? Двері, а не таран. Але якщо що — я красиво стукаю.

Місто за вікном повільно гасне. Світанок уже десь там, на краю нічного неба, дихає новим кроком. Ми розходимося по кімнатах. А я ще хвилину сиджу за столом й повторюю два прості слова, які сьогодні важливіші за сотню заклять:

Відкрийсь. Спинись.

І — так — пиріг. Без нього в руїни не ходимо.