Розділ 24

Створіння ковзає вперед, ніби тягне за собою темряву. Його хребет викривлений, ноги гнуться вбік, а там, де мало б бути обличчя, — гладка чорна поверхня, наче свіже чорнило в каламарі.

— Це кінець, — панічно шепоче Аґрей і починає відступати, втиснувшись у стелаж. — Воно… воно прийшло за нами!

— Не драматизуй, чиновнику, — хмикає Люціан, роблячи крок уперед. — Може, воно просто заблукало. Або хоче автограф нашої зірочки-відьмочки.

Я відчуваю, як моє зап’ястя пульсує. Тавро рубінове, гаряче, кожен удар серця віддається в шкірі. Істота повертає голову до мене, і я розумію: воно бачить не нас усіх, а мене.

— Воно… реагує на мене, — ледве вимовляю.

— А от це вже цікаво, — в голосі Люціана небезпечна насолода.

Створіння піднімає довгі, чорнильні пальці й тягнеться до мене. Я відступаю, але воно рухається швидше, ніж здається. Тонкі відблиски світла пульсують у його гладенькій поверхні, і в мить, коли воно торкається мого зап’ястя, стається вибух.

Тавро спалахує червоним, наче жар, виривається короткий спалах світла — і тінь відкидає назад. Воно хитається, розмазується по повітрю, але тримається, згортаючись у нову форму.

— Ти що, тепер типу факел? — примружується Люціан. — Я не проти, відьмочко. Принаймні користь нарешті від тебе є.

— Це… не я, — шепочу. Хоча серце всередині кричить протилежне: це саме я.

Створіння знову кидається вперед, цього разу різко, мов ножем по склу. Аґрей кричить і падає на підлогу, закриваючи голову. Люціан розгортає меч із тіні, але не встигає, бо воно з’являється прямо переді мною.

Я відчуваю, як сила тавра буквально проситься назовні. Наче хтось відкриває двері в моїй вені. Я піднімаю руку й уперше дозволяю собі зробити те, чого раніше боялася. Слова вириваються самі, старою мовою, наче їх шепоче хтось у моїй голові. Повітря вибухає жаром, і з моєї долоні виривається удар світла. Він чистий, рубіново-червоний, із тремтячим відлунням у кістках.

Створіння наче рве на шматки невидимим вітром: його тіло розсипається клубами чорнила, а дзеркальне «обличчя» тріскає й зникає в порожнечі.

Запах гарі й старого пилу зависає довкола. Тиша падає важче, ніж удар...

Я опускаю руку, вона тремтить. Тавро світиться ще мить, потім гасне.

— О-о, — з іронічною повагою протягує Люціан, — а ти вмієш дивувати.

— Я… я не знала, що можу таке, — прошепотіла я, відчуваючи, як серце вибиває скажений ритм.

— Ти нас мало не вбила! — Аґрей піднімається з підлоги, червоний, переляканий, але живий. — А якщо б воно вибухнуло разом із усім архівом?! А якщо б сталася пожежа?!

— Але ж не вибухнуло, — посміхається Люціан, і його усмішка цього разу дивно тепла.

Я переводжу подих, вдивляючись у темряву коридору. Чорнильний пил ще кружляє у повітрі. І я знаю: це була лише перша зустріч.

— Якщо це лише початок, — кажу я, стискаючи руку на зап’ясті, — то що буде далі?..