Розділ 23

— Або нас хтось зупинив, — похмуро протягує Люціан. — Хтось знає корисне закляття? "Ліфтіус поедіус"?

— Ха-ха, дуже смішно, — я закочую очі.

— А я ж знаю, що в тебе в кишені завжди лежить список заклять на будь-який випадок, — з усмішкою підколює Люціан.

Звідки він?!..

Я лізу в кишеню і витягую зім’ятий аркуш, на якому нашкрябані закляття для екстрених випадків. «Відмикання дверей», «Зняття зубного болю», «Закляття удачі». Останнє виглядає оптимістично й сумнівно водночас.

— Зараз буде магія, — заявляю я з перебільшеною впевненістю й бурмочу фразу давньою мовою.

Лунає хлопок, довкола нас наче виникає хмара фіолетового пилу, і... ліфт трясеться, видаючи жахливі звуки.

— Що ти зробила? — волає Аґрей.

— Судячи з усього, ми привернули удачу. Щоправда, яку саме, не уточнювалося, — зізнаюся я.

Ліфт тремтить, мов від землетрусу, і нам усім доводиться сісти на підлогу.

Раптом із силою ліфт смикається вниз, і ми, відчайдушно чіпляючись одне за одного, летимо в темряву.

— Ти впевнена, що ми їдемо, а не падаємо, відьмочко?! — вигукує Люціан.

Аґрей уже навколішках: панічно волає, накривши голову руками.

— Ти нас уб’єш! — виривається крізь крик в архівіста.

Я не встигаю відповісти, як ліфт вдаряється об щось м’яке, двері зі скреготом розчиняються, і ми випадаємо на підлогу в напівтемряві архівного коридору, оповитого запахом пилу й забутої магії.

Люціан першим підіймається на ноги, обтрушується й простягає мені руку.

— Приїхали, панове, — він озирається. — За відчуттями, пекло вже близько.

Я хапаюся за його руку й підіймаюсь, намагаючись заспокоїти скажене серце.

— Це було жахливо, — стогне Аґрей, виповзаючи останнім. — Ніколи більше.

— Це був лише початок, друже мій, — майже ласкаво промовляє Люціан.

Від його усмішки мені чомусь стає водночас легше й набагато тривожніше.

Коридор зустрічає нас глухою тишею. Полиці з обох боків височіють аж до самої стелі, і світло тут не стільки горить, скільки... пульсує. Усередині дерева тліє щось помаранчево-мідне, як жар під корою, як дихання вогню, замкненого під шкірою світу. Від цього мені не по собі — надто схоже на мій останній сон, надто живо.

Я відчуваю, як у зап’ясті, там, де проступає рубінове тавро, лоскоче й пульсує — не боляче, але чітко. Наче хтось торкається моєї вени зсередини.

— Не подобається мені ця тиша, — шепоче Аґрей, — зазвичай вона передує крикам. Або дуже болісній смерті. Або крикам під час смерті...

Він дістає з кишені щільно згорнутий сувій.
— «Базова безпека Архіву», — озвучує він заголовок, з виразом чиновника на межі зриву. — Пункт перший: «За жодних обставин не відкривати книги, опечатані ланцюгами».

— Звучить надто логічно, — відзначаю я.

— Це книги-людожери? — цікавиться Люціан.

— Може бути. Ніхто не знає — ланцюги з них не знімали останню сотню років, — відповідає Аґрей.

Ось тобі й хвилинка неймовірно-важливої-інформації від архіваріуса. Тільки як це допоможе нам вижити тут?

Люціан уже йде вперед. У нього вигляд досвідченого туриста, який бачив і гірше. І в цей момент із темряви повільно, наче з чорнил, витікає силует. Високий, безформний, як дим — тільки тінь, але з витягнутими пальцями й книгою в руці. Ми завмираємо.

— Хто це може бути? — тихо питаю я.

— Може, один із хранителів? — подає голос Люціан.

— Або це Тінь??? — з жахом підвищує голос Аґрей.

А потім архівіст, на жаль, робить саме те, чого не варто робити, — трохи піднімає факел. Незнайомець рухається так швидко, що око не встигає. Він хапає в Аґрея факел, вириває й підносить до стіни. Ми всі миттєво переводимо погляд на підсвічену глиняну табличку, на якій вигравірувано "ТИША". Тінню ж виявляється старий, висохлий, утомлений від життя бібліотекар.

Аґрей панічно видихає — виходить якийсь напівписк.

— Чемно, — пошепки хмикає Люціан. — Майже як у моєї колишньої...

Я ж тим часом намагаюся дихати рівно й ігнорувати свербіння тавра. Не виходить.

Бібліотекар ще раз указує тремтячим кривим пальцем на табличку, і тільки потім іде геть. Ми дивимося йому вслід і майже синхронно видихаємо з полегшенням.

— Все-таки це був не привид. На щастя.

— Поки що, — погоджується Люціан.

— А де ж... Люди моєї матері? Наша підмога? — раптово мене пронизує усвідомлення, що ми тут, ніби, цілком самі. А що, як з’явиться якийсь черговий Омар із Тартару, чи Страж Порожнечі, чи хтось гірший?

— Вони відстали? Чи занадто далеко пішли вперед? — припускає Аґрей.

— У будь-якому разі, ми зараз лише на першому рівні архіву. Тут навряд чи водиться щось надто небезпечне, — безтурботно кидає Люціан. — А будь-якого Омара з Тартару я оберну на креветку «по-ярмарковому» — з димком, приправами й надбавкою за видовищність.

— Звучить так, що аж слинки потекли, — кажу я, але погляд уже ковзає по високому склепінню залу.

Якщо вже нас занесло у справжній лондонський Королівський архів, гріх не скористатися моментом. Тут кожен камінь підлоги витертий до блиску кроками тих, хто приходив сюди століттями, а стіни й склепіння потемніли від старих свічок і смолоскипів. Запах сирості, воску й перепрілих паперів густо висить у повітрі, лампи відкидають тепле, але нерівне світло, й тіні від стелажів лягають на підлогу, як темні смуги в клітці. Тут почуваєшся не просто серед книг, а в лоні самого минулого.

— Так, — повертаюся до Аґрея. — Поки підмога Мар’яни не зрозуміла, що ми вже тут, шукаємо все, що може нам стати в пригоді.

— І що саме? — він нервово поправляє окуляри.

— Я — матеріали про те, як витягти одного знайомого демона із дзеркала, — киваю в бік Люціана. — Ти — все, що може врятувати нам життя. Може... Щось про ту дивну штуку в моєму зап’ясті...

— Не забудь, що цей знайомий демон чує кожне слово, — фиркає Люціан, не відриваючи погляду від різьблених панелей.