Розділ 22

Якби доля була людиною, вона б точно тримала мене на зашморгу. Адже ця стерва ненавидить мене настільки, щоб відправляти у похід по потойбічні кошмари ще до світанку. Я взагалі хотіла (точніше, мала) вирушити ще вчора, але після того кошмарного сну мені було настільки жахливо, що довелося випросити перенести вихід. Щоправда, милість виявилася умовною: не пізніше, ніж на світанку. Я приречено дивлюся в чашку, наповнену рідиною кольору болотної туги. Судячи з запаху, це кава, але впевненості не додається.

— І ти збираєшся це випити? — Люціан, привалившись до стіни, дивиться на мене з неприхованим інтересом. — Виглядає як напій зі домішкою відчаю.

— Відчай — мій улюблений сироп, — бурчу я і, заплющивши очі, роблю перший ковток. Діє як ляпас, і я швидко вирішую, що після такої кави жодні духи мені вже не страшні. Якою дивовижно різною буває кава: то напій богів, то прокляття пекла…

Двері розчиняються. Заходить Агрей з виглядом людини, приреченої на страту. У нього в пальцях тремтить горнятко чаю.

— Добрий… тобто, жахливий… у сенсі, дуже поганий ранок, — він нервово підносить чашку до губ, обережно робить крихітний ковток і одразу завмирає. Очі його здивовано розширюються, потім чашка повільно опускається, а сам він акуратно сідає на найближчий стілець, дивлячись у порожнечу беззмістовним поглядом.

— Живий? — питаю я.

— Здається, це був мій останній ковток у житті, — прошепотів Агрей. — Я бачив темряву. Там холодно…

Люціан фиркає, ховаючи усмішку в кулак:

— Якщо вже проста кава його вибиває, то, мабуть, далі його краще нести на руках.

— Я в порядку! — поспіхом отямлюється архіваріус, червоніючи. — Просто невеликий шок. Клянуся, я впораюся. А якщо не впораюся… Принаймні, я з відьмою, демоном і прикриттям у вигляді армії пані Мар’яни…

Ми з Люціаном перезираємось, але тактовно мовчимо.

Спустившись у підземелля, ми зупиняємося перед металевими дверима з ґратчастим візерунком. Старий архівний ліфт виглядає так, ніби інженери надихалися дизайном середньовічних знарядь тортур.

— Ви впевнені, що це безпечно? — нервово уточнює Агрей.

— Абсолютно ні, — бадьоро відповідає Люціан і розчиняє дверцята жестом досвідченого консьєржа. — Але хіба у нас є вибір?

Ми заходимо всередину. Приміщення надто вузьке, і доводиться тісно притискатися одне до одного. Я відчуваю ледь вловимий запах сірки, що йде від Люціана, і м’ятні цукерки з кишені Агрея, які він, мабуть, гризе від нервів.

Люціан смикає важіль. Механізм гуркоче, скрипить і починає повільно повзти вниз. З кожною секундою світло гасне, і невдовзі ми опиняємось у повній темряві, порушуваній лише переривчастим диханням Агрея та його ледь чутними благаннями про пощаду.

— До речі, Агрею, а ти давно працюєш архіваріусом? — вирішую я відволікти його від паніки.

— Учора виповнилося рівно чотири місяці. До цього працював в оранжереї. Вирощував петунії. Вони не намагалися мене вбити, знаєте, — бурмоче він.

— Приємно мати досвідченого провідника, — дошкульно зауважує Люціан, а потім ліфт різко зупиняється. Ми зависаємо в густій тиші.

— Що це?.. — зойкає Агрей.

— Технічні неполадки? — обережно припускаю я.