Розділ 21

Але перед походом до Архіву й після того, як у мене на руці проявився незрозумілий рубін, мене жахливо розболіла голова, і мені конче потрібно було трохи подрімати. Мені дали такий шанс.

Я лише встигаю зімкнути повіки, а сон накочується не лагідною хвилею, а приходить, мов чорний відбій прибою.  Я стою посеред коридору Архіву. Кам’яна підлога кусає ступні крижаним морозом. Світло тут помаранчеве, мов розпечена мідь, але джерела нема: це полиці палають тихим внутрішнім вогнем, неначе десь усередені пульсують їх магічні серця. Книжки не горять. Чи, може, просто не горять по-справжньому... 

Хрускіт. Десь далеко тріскається дерево — чи то людська кістка? Звук огинає стіни, повертається до мене й шепоче на вухо «боляче».

З тіні виходить матір. Її плащ давно мав би бути червоним оксамитом, але зараз це суцільна свіжа жара, що обсипає іскрами. Іскри стихають, торкаються каменю та шиплять. Під палаючою тканиною шкіра матері тріскає, немов стара фарба; під розломами б’ється біло-срібне сяйво, порожнє й бездонне. Її рот роззявлений, але звуку немає, ніби крик задушила тиша самого Розлому.

— Мамо? — голос болісно виламується з моїх грудей, проте чую його глухо, ніби під водою.

Я підношу руки, та замість пальців у мене чорні, дзеркальні списи. Скло співає, відбиваючи полум’я; у відображенні я бачу себе — але це не я. І це не мої очі. В зіницях горить рубін: вертикальні, зміїні, живі. Я мимоволі здригаюсь: це дивлюся не я, це хтось ізсередини. А я сама зараз - справжнісіньке чудовисько... 

Глухе «тук-тук» під ногами. Коридор пульсує і провисає, наче живий стравохід велетенської істоти. Крізь шви каменю сочиться чорна рідина; вона дихає. Із найтоншої щілини під підлогою ллється шепіт, крижаний, але водночас ніжний, як подих перед поцілунком:

Віддай… кров…
Поверни… ключ…

Мені здається, серце зупиняється, і в цю мить коридор блимає біло-синім світлом — спалах такий чистий, що ріже очі. Неначе блискавка, але прямо поряд. Полум’я поглинає все: стелажі, матір, мене.

Я різко виринаю з темряви у власне тіло. Листи простирадла мокрі від поту, груди зривають коротке, надто гучне хапання повітря. У венах ще б’ється чужий ритм — не мій, глухий, удари розгойдують ребра. На шкірі, там, де уві сні були списи, пече — я дивлюсь і бачу лише власні пальці, але луна дзвону скла ще стоїть у вухах.

— Все гаразд, це тільки сон… тільки… — шепочу.

І тоді помічаю: на зап’ясті знову проступає рубінове тавро — яскраве, свіже, немов його щойно вирізали зсередини світлом.