Розділ 19

Прокидатися після королівського лондонського балу — ще те "задоволення". Особливо, якщо гості навколо тільки й робили, що шепотілися про наближення Кінця Світу, а ти весь вечір провела в компанії демона, який ледь не поцілував тебе на очах у всього королівського двору.

Емоційне похмілля — термін, якого немає в медичних трактатах, але я впевнена, що страждаю саме на нього. В грудях ніби хтось влаштував вибух феєрверків, а в голові повний хаос зі спогадів, сорому і бажання когось придушити. Я навіть не знаю, кого хочу вдарити більше: себе чи Люціана. Бажання змінюється з кожною новою думкою і з кожним новим спогадом.

Я справді так сильно хотіла, щоб він мене поцілував?

О небеса, Еммо, припини бути такою дурною. Останнє, що тобі зараз потрібно у твоєму перевернутому з ніг на голову житті — це любовний роман із породженням Пекла. Вимушена визнати: диявольськи сексуальним і привабливим породженням Пекла.

Двері обережно відчиняються, і до кімнати зазирає служниця, в очах якої читається суміш співчуття і професійної рішучості.

— Міледі, дозвольте мені допомогти вам привести себе до ладу? — несміливо запитує вона, тримаючи в руці величезний гребінець, більше схожий на знаряддя тортур.

Я тяжко зітхаю й приречено киваю:

— Спробуймо. Але якщо я помру, скажіть матері, що у всьому винен демон. Не знаю як, але точно винен.

Служниця несміливо усміхається й дивиться на мене з таким співчуттям, що стає не по собі. Невже я дійсно настільки погано виглядаю?

Гребінець торкається волосся, і я миттєво розумію: краще б мене кинули в Розлом, віддали на поталу Порожнечі або змусили ще кілька тисяч разів танцювати з Люціаном.

Спочатку я намагаюся терпіти, але голова розколюється після вчорашнього, а груба щітка, що проходиться по волоссю, швидко позбавляє мене самовладання.

— Ай! Обережніше! — вигукую я. — Ти впевнена, що це не бойова зброя інквізиції?

— Пробачте, міледі, — шепоче служниця, намагаючись акуратно розплутати моє волосся. — У вас дуже… дуже неслухняна зачіска.

— Так, приблизно як і моє життя, — бурмочу я, стискаючи зуби.

Саме в цей момент двері без попередження розчиняються, і до кімнати входить Люціан з таким виглядом, ніби він тут господар, а я так — випадково зайшла на чай. Служниця кидає на нього несміливий погляд і червоніє. Ну звісно... Всі дівчата навколо закохуються в цього негідника зі швидкістю вітру, навіть не замислюючись, ким він є насправді. Задивившись на смагляву шкіру і чарівну чоловічу посмішку, служниця випадково сильніше смикає волосся. Я здригаюся й тихо стогну від болю.

— Ой, вибачте, міледі! Але я тут уже майже закінчила, — втішає служниця.

— Добре. Сподіваюся, ти закінчиш раніше, ніж у мене закінчиться волосся, — тихо-тихо жаліюся я. Собі під ніс. Так, щоб ніхто не почув.

— Доброго ранку, маленька катастрофо з гарною зачіскою, — усміхається Люціан, повністю ігноруючи мої перукарські страждання й ставлячи на стіл чашку з паруючою кавою. — Я вирішив, що тобі потрібно щось підбадьорливе. На випадок, якщо гребінець тебе все-таки доб'є.

Я кидаю на нього вбивчий погляд, служниця здригається й поспішно вклоняється, відходячи. Незабаром вона зникає за дверима, залишивши мене з плідом свого старання: симпатичною французькою косою.

— Ти спеціально приходиш у найбільш недоречні моменти? — ціджу я крізь зуби чоловіку, забираючи чашку і вдихаючи аромат кави. Що ж, після мого емоційного похмілля кофеїн із присмаком демонічної турботи — саме те, що треба.

— Це мій талант, — знизує плечима Люціан і сідає в крісло навпроти, ліниво схрестивши ноги.

— Схоже, у тебе, все ж таки, нескінченний список талантів... До якого точно не входять скромність і такт, — бурчу я.

Люціан усміхається.

— Дякую, маленька відьмочко. Але взагалі-то я прийшов повідомити, що маю новини гірші за твою зачіску.

— Я не впевнена, що таке взагалі можливо, — бурмочу я, обережно роблячи ковток. Кава гірка, міцна й, так, я була права — неймовірно підбадьорлива.

— Ти недооцінюєш цей палац, — весело зауважує демон. — Вночі тут знову сталася невеличка паніка. Одне з дзеркал вирішило, що бути цілим — це надто нудно, і ефектно тріснуло.

— І?.. — я відчуваю тут величезний підступ. — Наскільки «ефектно»?

Посмішка Люціана стає ще ширшою, не віщуючи нічого доброго.

— Ну, знаєш, із драматичним звуком, тріщинами, сяйвом і обов'язковою появою чудовиська. Традиції є традиції.

— Якого чудовиська? — з жахом питаю я.

— О, його прозвали «омаром із Тартару», — широко усміхається Люціан, явно насолоджуючись виразом мого обличчя. — Уяви собі гігантського ракоподібного з трьома клешнями, червоними очима та огидним характером. Він розполохав усіх слуг. Один бідолаха втратив свідомість, а інший від страху почав співати молитви задом наперед. Дуже вражаюче видовище, між іншим, — жартує Люціан. Для нього будь-яка катастрофа — ідеальний привід для жарту.

Я прикриваю очі, намагаючись уявити картину, але мозок вперто відмовляється. Кава, здається, була надто слабкою для такого ранку.

— І що зробили маги?

— Ну, як завжди. Трохи побігали, покричали, а потім зібралися з силами й відправили це створіння назад у небуття. Хоча його тіло досі валяється в одному з залів. Твоя матінка зараз на піку гніву й щойно віддала чудовий наказ, цитую дослівно: «Викиньте тушу цього створіння в камін і скажіть писарям, що це невдалий експеримент нашого кухаря».

Я мимоволі пирскаю в чашку з кавою.

— Треба визнати, у неї є почуття гумору, — зауважую я.

— Або його цілковита відсутність. Залежить, як подивитися, — усміхається демон. — У будь-якому разі, палац сьогодні особливо прекрасний. Думаю, тобі сподобається.

Я роблю ще один ковток, помічаючи, що в цьому палаці ледь не щодня трапляються якісь моторошні, аномальні та містичні катастрофи. Я майже починаю звикати до цього столичного безумства. А раніше мені здавалося, що в Зеленоріччі часто трапляються біди…