Розділ 18

Бал для тих, хто вижив.

Якщо в пеклі й влаштовують прийоми, то, ймовірно, вони виглядають саме так.

Мармурова зала, вимита до дзеркального блиску. Розсип люстр, як сузір’я на небі — тільки набагато небезпечніші: одна з них у минулому ледь не впала на голову якомусь графу, за що її тепер називають «придворною стратницею». Попри те, що кріплення полагодили, придворні намагаються зайвий раз під нею не затримуватись.
Музика — скрипки, флейти, кларнети, але все це звучить як саундтрек до витонченого краху. Ідеально.

Я стою при вході, почуваючись, як миша в мишоловці, тільки з корсетом, рюшами і клятою зачіскою, яку мені робили три служниці і одна відьма з архіву краси. Сукня — чорна з фіолетовим, з візерунком, що здається живим при світлі свічок. Якщо чесно, вона красива. Настільки, що я майже прощаю їй те, що в ній неможливо дихати.

— Ти виглядаєш, як прокляття, — лунає лінивий голос десь збоку.

Я обертаюсь. Люціан.

Він — у темно-графітовому фраку, вишитому срібною ниткою. Волосся трохи розтріпане, ніби він навмисне не став укладати його до кінця, щоб підкреслити, що йому байдуже, як він виглядає, а виглядає він усе одно диявольськи добре. Комірець кривуватий, погляд небезпечно спокійний. Атрибути демона сховані, щоб більше зливатися з блискучим лондонським натовпом.

— Дякую, — бурчу я. — Ця сукня коштувала мені пів дня болю, чотирьох уколів шпилькою і однієї психічної травми. Сподіваюсь, воно того варте.

— Безумовно. Тепер ти ідеально вписуєшся. У цей балаган.

Він робить крок ближче, недбало оглядаючи натовп. У залі вже повно гостей: рукавички, віяла, маски венеційського пошиву, дорогі персні, фальшиві усмішки і парфуми, від яких ріже в очах. Десь, на підвищенні, сидить король — блідий, як стіни палацу, загорнутий у хутра, з безжиттєвими очима. Поруч стоїть Мар’яна, як готична статуя справедливості. Вона зустрічається зі мною поглядом — і ледь помітно киває.

«Дивись, запам’ятовуй, грай — ти тут не гостя. Ти фігура», — каже її погляд.

— Твоя матуся виглядає так, ніби зараз зажадає замінити вино в келихах на кров, — зауважує Люціан, ліниво простягаючи мені руку. — Потанцюємо, раз ти вже приречена?

— Потанцюємо, — кажу я, і моя долоня в його — як угода з дияволом. — Тільки в мене майже не було практики.

— За час нашого знайомства я зрозумів, що імпровізація — твоя сильна сторона, — усміхається Люціан.

Музика змінюється. Ми пливемо залом, і демон, як завжди, занадто близько. Його долоня на моїй талії — гаряча й міцна. Рухи чіткі, впевнені. Очі вивчають мене, ніби намагаються проникнути в саму суть.

— Ти досі не впевнена, що це — твоя роль? — питає він, нахиляючись ближче.

— Впевнена, що тут усе фальшиве, — шепочу я.

— Ну, зате красиво.
Він ледь усміхається.
— А ти в цій сукні — пряме зневажання власної моралі. Молодець.

— А ти — ходяче спокуса, — парирую я.

— Дякую. Для демона це чудовий комплімент.

Ми кружляємо. На нас дивляться. Ми виглядаємо, як дві постаті, що знають таємницю залу — й не поспішають нею ділитися. Я бачу, як шепочуться біля колон, як озираються, як мати дивиться з легким напруженням.

— Ти знаєш, що робиш, відьмочко? — запитує він м’яко, майже нечутно.

— Ні. Але, здається, всі думають, що знаю. А це вже половина успіху, правда?

— Майже. Друга половина — вміти не померти наприкінці балу.

— Над цим і працюю.

Він усміхається, але в очах — щось більше. Наче він теж розуміє: бал — це лише вітрина. А за нею вже ворушиться Порожнеча.

Музика стає повільнішою, скрипки звучать з якоюсь майже непристойною ніжністю, ніби сам композитор колись закохався в когось, у кого не слід було. Люціан сповільнює крок, наближається. Ще ближче.

І тут — нахиляється.

Так низько, що його губи ледь не торкаються моєї щоки. Гаряче дихання обпікає шкіру. Ще трохи — і він торкнеться. Або не торкнеться.

Світ стискається до точки — до тієї самої точки між нашими губами.

Я не дихаю. Серце б’ється, як заклинання, що набирає силу. Я відчуваю, як мої пальці злегка тремтять у його руці. Не від страху — хоча, може, й від страху теж. Що за чорт? Так не можна. Не на очах у моєї матері. Не на очах у всього двору. Він же демон. І багато хто вже в курсі.

Але думки збиваються, як зграя переляканих птахів.

Я хочу, щоб він…

Але він нічого не робить. Лише трохи усміхається. Тихо. Майже ніжно. Наче знову прочитав думки.

— Еммо, — шепоче він, і його голос звучить, як ляпас і поцілунок одночасно, — якщо будеш так дивитися на мене, я всерйоз почну думати, що ти мене недооцінюєш.

І він відступає. Секунда — і знову веде танець, ніби нічого не сталося. На обличчя повертається його звична ліниво-зверхня усмішка, наче він щойно не зламав мій внутрішній замок. Я стою на ногах, але всередині все крутиться сильніше, ніж вальс.

— Ти… ти спеціально? — запитую я, трохи спотикаючись.

— А хіба не в цьому головна розвага балу? — невинно цікавиться Люціан. — Збентежити даму, щоб забути, що в усіх під ногами тріщить реальність.

Він кланяється трохи насмішкувато. Музика обривається. Танок закінчено.

А я стою в центрі залу — з палаючими щоками, холодною спиною і гарячою люттю в грудях. Клятий демон. Він грає. І я дедалі більше хочу грати з ним у ту саму гру.