Розділ 17

Я сиджу біля вікна, розглядаючи, як туман повільно сповзає з дахів столиці. Він не просто сірий. Він живий. Прослизає між шпилями, заповзає в провулки, ніби шукає, кого б проковтнути. Чула, що раніше Лондон прокидався під дзвін дзвонів і запах кави. Тепер — під стогін і повітря передчуттів.

Ніхто не квапиться мене кликати. Навіть мати. Особливо мати.
Наче всі чекають, поки я… дозрію.

Із «маленької безвідповідальної втікачки-відьми» стану «чаклункою-героїнею» і «рятівницею світу».

Пффф…

Я підводжусь, натягую чорне пальто з потертою підкладкою — не парадне, не палацове, зате моє (Люціан примудрився взяти його з нами ще в Зеленопіллі, коли рятував мою кішку) — і виходжу.

Коридори палацу сьогодні не порожні, а метушливо зайняті. Усюди радники, слуги, гінці, вісники. Усі кудись поспішають, у всіх занепокоєні обличчя, ніби катастрофа — це питання кількох годин. І ніхто не дивиться в очі. Наче бояться, що з чужого погляду теж вилізе Тінь.

На одному з поворотів, як завжди — без попередження — з’являється Люціан. Просто виходить, ліниво потягуючись, як кіт, що проспав кінець світу і тепер прийшов подивитися, чи залишилась їжа.

— О, у нас нова прогулянка? — тягне він з лінивою напівусмішкою. — У тебе сьогодні той самий погляд. Знаєш, «все горить, але я все одно маю туди йти».

— Поки що не горить, — бурчу я. — Але здається, мене знову поведуть у залу до важливих облич і повідолять щось «занадто складне для мого розуміння». А потім акуратно зроблять винною.

— Класика, — киває Люціан, закладаючи руки за спину. — Ласкаво просимо у двір. Тут так роблять здавна.

Він іде поруч, руки в кишенях, очі прикриті, ніби його зовсім не турбує, що на вулиці витає не природний запах озону, сірки й диму. А мене — турбує. Нерви натягнуті, як струна.

— Люціане, — тихо кажу. — Ти… теж це відчув?

Він кидає на мене довгий погляд, на диво серйозний:

— Якщо ти про дивне тремтіння в повітрі й дзеркала, які ніби моргають краєм відображення — то так.
Якщо про чийсь погляд із темряви, поки ти спала, — теж так. Мило, правда? Палац завжди умів створити затишок...

— Це Порожнеча?

Він мовчить. І саме це мовчання лякає найбільше. А потім раптом промовляє, ніби мимохідь:

— Усі носяться з цим Розломом, як із новою іграшкою, — фиркає він, спираючись на стіну. — А між тим справжня зброя, яка його стримувала, давно лежить у чужих руках.

Я зупиняюсь. Серце завмирає.

— Що ти маєш на увазі?

— О, нічого, — усміхається він. — Просто люблю спостерігати, як люди самі собі риють яму. Особливо, коли їм дали лопату з вигравіруваним ім’ям Дафні.

Ім’я Дафні звучить, як грім — тихо, але з обіцянкою бурі.

— Але… це ж… — починаю я, але Люціан миттєво піднімає руку, зупиняючи мене:

— Тихше. Не вимовляй це ім’я вголос. Воно все ще може озватися. А моє дзеркало може вкритися тріщинами...

Я не до кінця розумію, де у Люціана зараз закінчується жарт і починається серйозність.

— Ти можеш перестати говорити загадками? — шиплю я.

— Не в цьому житті, — відповідає демон.

— Що з Даф… — не встигаю договорити. Він мене обриває:

— Тшш. Серйозно.

Я вже не відповідаю. У грудях свербить передчуття — хтось знайшов дещо заборонене. Не дзеркало. Не Люціана. Але… усе одно її. Щось, що колись належало Дафні. Що мало зникнути разом із нею.

Мар’яна чекає на мене в Дзеркальній галереї. Знову. Тільки тепер дзеркало в центрі більше не пасивно відображає — воно пульсує, спалахуючи криваво-червоними прожилками, ніби всередині тече жива магія.

Я не знаю, що це. Але впевнена: це знак. Поганий. Дуже.

— Ти прийшла, — каже мати, не обертаючись.

Я наближаюся. Маги вже на місці: той самий сухорлявий, схожий на пергамент, і та сама дама в золотистій мантії. Тепер під її очима сині кола — безсонна ніч залишила сліди.

— Розлом нестабільний, — чітко вимовляє він. — Магія проривається крізь печатку. Ми втрачаємо контроль.

— Або вже втратили, — поправляє жінка, її голос тремтить.

Мар’яна дивиться на мене прямо:

— Еммо. Ми підозрюємо, що хтось знайшов реліквію. Ту саму, що вважалася знищеною в день загибелі Дафні.

Я завмираю. Розумію: вона не була знищена. Просто… зникла. А тепер — у чужих руках.

І якщо це правда — Порожнеча прокидається.