Розділ 16

Я прокидаюся в незнайомому ліжку — і це, мабуть, найгірший початок будь-якого дня.

Над головою — темний оксамитовий балдахін. Простирадла шовкові, слизькі, надто розкішні, щоб бути затишними. Подушки настільки м’які, що аж дивно. Пахне ладанником і чимось віддалено металевим. Повітря — як у музеї: все гарне, мертве й стерильне.

Я сідаю. Голова розколюється після вчорашньої розмови з Мар’яною — жінкою, яка колись була моєю матір’ю. Тепер вона — крижана скеля в людській подобі. Пригадую все, що сталося. Печатка на Розломі, загрози Порожнечі, наказ «подорослішати» — так, чудова зустріч після багаторічного «вважається мертвою».

Слуга (невисокий, з обличчям, ніби його силоміць натягнули на занадто велику черепну коробку) мовчки вносить тацю зі сніданком. Киває:

— Її Світлість чекає на вас у Галереї Оракула.

Звісно, я розумію, що йдеться про Мар’яну. Звісно, я поняття не маю, де ця Галерея Оракула. І, звісно, я киваю — і йду. На щастя, слуга супроводжує мене, аби я не заблукала.

Коридори палацу порожні й дзвінкі, як дзвони на похороні. Кожен крок віддається багатоголосим відлунням, ніби стіни не просто відбивають звук, а шепочуть: «Дивіться, новенька. Сільська. Не протримається й тижня».

Вітражі вздовж галереї відкидають на підлогу кольорові відблиски — червоні, сині, фіолетові. Портрети на стінах: похмурі, пихаті обличчя — ніби розглядають мене зверху вниз, не моргаючи. На одному з них — жінка в темно-зеленому, з очима, точнісінько як у моєї матері. Лякаюче холодними.

Я йду швидко, скуто. Стараюся не показувати, як серце стискається від напруження. Плювати, що тут усе інакше. Плювати, що я чужачка в цьому замку.

І, звісно, щойно тиша стає майже нестерпною — з’являється він.

Люціан винирює з повітря, ніби весь цей час був поруч — просто невидимий. Його кроки безшумні, усмішка — лінива, очі блищать так, ніби він щойно вигадав чергову капость.

— Доброго ранку, відьмочко, — вимовляє він із непристойним задоволенням. — Виглядаєш так, ніби йдеш на страту. Або на побачення з колишнім. Хоча, знаючи тебе, це одне й те саме.

— Майже вгадав, — бурчу я, не дивлячись на нього. — Сьогодні в мене урочисте посвячення в кінець світу. З фуршетом і оплесками.

— Чарівно. Сподіваюся, будуть канапе й сльози. Найкраще — чужі.

Він іде поруч, руки в кишенях плаща, хода ліниво-впевнена. Язик, як завжди, гостріший за ніж.

— Кінець світу тут трапляється щотижня, — продовжує він. — По вівторках. Якось був у понеділок — і весь тиждень пішов шкереберть.

— Ти зараз жартуєш, чи це був звіт із життя палацу?

— Тут між жартами й реальністю межа тонша, ніж печатка на Розломі. А ти, між іншим, уже в епіцентрі.

Я закочую очі, але все одно не можу не всміхнутися.

— Не знала, що ти такий знавець палацового етикету.

— Я був при дворі раніше, ніж половина цих самовдоволених бездар узагалі навчилася тримати ложку. Бачив, як руйнуються трони, як із тріщин лізе темрява. Це завжди однаково: важливі обличчя, що кажуть «у нас усе під контролем», — і повний хаос за їхніми спинами.

— Дуже обнадійливо, — шепочу я з сарказмом. — Просто захотілося залишитися тут назавжди.

— Багато хто залишається. У землі.

Він усміхається. Я, на диво, відчуваю, як присутність демона робить це місце трохи менш чужим. Так, він язва. Так, він приховує ще безліч таємниць. І так, він нестерпний супутник. Але коли поруч є хтось, хто не боїться казати правду з усмішкою — дихати стає легше.

Ми наближаємося до дверей зали, де все має початися. Я зупиняюся на секунду. Люціан — теж. Його голос раптом стає тихішим:

— Ти сильніша, ніж думаєш, відьмочко. Не дозволяй їм переконати тебе в протилежному.

На диво сильні й зворушливі слова від такого, як він.

Я коротко киваю й штовхаю двері.

Ми застаємо Мар’яну в залі, наповненому химерним світлом. Стіни тут — суціль із дзеркал: високих, у позолочених рамах, оздоблених в’яззю рун і гербів. Відображення трохи пульсують, ніби вода під склом, і рухаються з мікроскопічним запізненням. Я зустрічаю власний погляд — і здригаюся: у дзеркалі я моргнула на пів секунди пізніше, ніж у реальності. Якась дивна магія, але головне — навіщо?

У центрі залу — стіл із чорного обсидіану, навколо якого стоять троє. Мар’яна, як завжди — пряма, мовчазна, холодна. І двоє інших, незнайомих. Один — чоловік, висушений, як мумія. Все в ньому сіре: очі, волосся, голос. Друга — жінка, розкішна, як оперна примадонна в відьомській мантії кольору золотої зміїної луски. На пальцях — перснів стільки, що ними можна було б викласти ланцюг від Лондона до пекла.

— …розлом нестабільний! — обурено каже вона, її голос переливається, як кришталь, але в ньому — паніка. — Тіні вже вийшли за межі підземель. Люди зникають у провулках, вулиці спотворюються. Лондон тріщить по швах!

— Я в курсі, — спокійно відповідає Мар’яна, навіть не піднімаючи погляду. — Ваші пропозиції?

— Знищити його, — різко каже висохлий маг, стиснувши кулаки так, ніби тримає в них вибух. — Раз і назавжди. Якщо знадобиться — стерти частину міста. Провести зачистку. Без сантиментів.

— Або… — тягне жінка, хижо примруживши очі. — Осідлати цю силу. Ми й так стримуємо його вже роками. Чому б не використати Розлом як джерело енергії? Це потуга, про яку ми раніше лише мріяли. Армія, охорона, магічні щити, транспорт… Ми можемо живити імперію.

— І втратити контроль, — крижаним голосом обриває її Мар’яна. В її інтонації немає крику — але кімната завмирає, ніби температура впала на десять градусів.

Я стою в дверях, намагаючись не поворухнутися, але тремтіння все одно повзе по шкірі. Це мало б бути театрально, як у дитячих казках про суди богів і оракулів. Блискавки, крики, руни в повітрі. А замість цього — діловий тон, скло, тиша. Кінець світу обговорюють, як бюджет на зиму.

І це лякає найбільше.

Мар’яна повертає голову. Вона помічає мене з точністю вартової вежі — рівно в ту секунду, коли я починаю думати, що встигну втекти.