Розділ 15

Лондон зустрічає нас сирістю і сірими хмарами, що щільно вкрили небо, ніби намагаючись приховати наш приїзд від чужих очей. Величезне кам’яне місто тисне шумом і нескінченним людським потоком — після тихого Зеленопілля здається, ніби я потрапила в інший світ. Але зараз мені не до захоплення: думки зайняті зустріччю, від якої я не чекаю нічого доброго.

— Посміхнись, відьмочко, — усміхається Люціан, ліниво поглядаючи на мене. — Ти виглядаєш так, ніби збираєшся на власні похорони.

— Повір, я б краще пішла на похорон, ніж на зустріч із людиною, яка кинула мене і зімітувала власну смерть, — відповідаю крізь зуби, не відводячи погляду від високих, багато оздоблених воріт королівського палацу.

— Теж правда, — погоджується демон. — Хоча мені здається, твоя матуся могла б тебе дещо навчити.

— Наприклад, кидати сім’ю в біді? Дякую, обійдусь.

Ворота розчиняються перед нами, і я відчуваю, як серце починає шалено калатати. Королівський двір повен аристократів, слуг і вартових, а я почуваюся сільською простачкою, яка випадково потрапила на розкішний бал. Втім, судячи з презирливих поглядів придворних, мої побоювання небезпідставні.

— Ну, вперед, — шепоче Люціан. — Тільки постарайся не виглядати так, ніби тебе тягнуть на ешафот.

— Із тобою я завжди почуваюся так, ніби мене ведуть на страту, — ядовито відповідаю я.

Судячи з того, що варта не намагається мене прогнати, а, навпаки, впускає всередину, лише запитавши ім’я, я розумію, що матуся вже постаралася. Попередила їх. Чи добрий це знак — вирішувати не поспішаю.

Ми перетинаємо внутрішній двір. До нас приєднується щуплий старий слуга в темно-фіолетовому фраку і веде до розкішно оздобленої зали, освітленої десятками кришталевих люстр. Подібне багатство і блиск мені навіть в найкращих снах не снилися. Там, біля величезного вікна, спиною до мене стоїть жінка. Пряма постава, бездоганна зачіска, важка темна сукня, вишита срібною ниткою. Її постать дихає владою і безапеляційністю.

Вона повертається до мене, і я здригаюсь, миттєво впізнаючи риси обличчя, схожі на мої власні. Як і темно-каштановий колір волосся. Тільки весь цей образ старший, суворіший і без звичного для матері тепла.

— Емма, — вимовляє вона холодно, майже офіційно. — Ти дісталася швидше, ніж я очікувала.

— Вибачте, якщо зіпсувала ваші плани, — кидаю я, відчуваючи, як горло стискає образа і гнів. — Мені слід було попередити, що за мною женуться, інакше б зачекала ще кілька днів.

Жінка не усміхається. Її погляд стає лише жорсткішим, коли вона переводить очі на Люціана.

— Демон. Давно я не зустрічала представників твого роду. Що ти робиш поруч із моєю донькою?

— Прикрашаю її сірі будні, звісно, — незворушно відповідає він і галантно схиляє голову, явно насміхаючись. — До ваших послуг, пані хранителько.

— Його викликала Дафні, — намагаюся пояснити. — І передала мені. Ти не знала?

Маріанна хмуриться, ніби намагаючись згадати щось неймовірно далеке.

— Дафні? Ні. Я ніколи не втручалася в її справи… — бурмоче вона, але за секунду її голос знову стає крижаний і жорсткий:

— Емма, нам треба поговорити. Наодинці.

Люціан театрально зітхає, закочує очі і шепоче:

— Нудота. Ну, я вас залишаю. Тільки не вбийте одна одну. Буде незручно перед королем.

Коли він виходить, двері щільно зачиняються, і настає важка, дзвінка тиша. Жінка, яка колись була моєю матір’ю, продовжує мовчати, уважно мене вивчаючи.

— Що ж, почнемо з очевидного, — нарешті кажу я, насилу стримуючи тремтіння в голосі. — Ти жива. Не хочеш пояснити, чому я дізнаюся про це лише зараз?

Вона злегка піднімає підборіддя, її обличчя не виражає ані краплі жалю.

— Так, я жива. І ти жива, Еммо, саме тому, що мене не було поруч. Я не хотіла покидати тебе. Я пішла, щоб ти могла вижити. Щоб Зеленоріччя могло існувати. Щоб цей світ не впав у безодню.

Її голос сухий і рівний, ніби вона зачитує доповідь перед королем.

— Як благородно, — фиркаю я, але в душі вже зароджується сумнів. — І що ж такого важливого ти тут робиш?

Вона повільно підходить до вікна, вдивляючись у далечінь. Її обличчя здається виснаженим, очі обведені темними колами від утоми.

— Це буде нелегко пояснити, але ти повинна спробувати зрозуміти. Можливо, не відразу. Я — хранителька Розлому, Еммо.

— Розлому? Що це?

— Окрім нашого світу, ти знаєш, існують і інші. І в нас тут, просто в Лондоні, є тріщина, через яку Порожнеча намагається проникнути в наш світ. Я — єдина, хто може стримувати її, тримати запечатаною.

Порожнеча! Знову вона! Страж Порожнечі, який переслідував нас… Фрагменти починають складатися в пазл, але поки що дуже далекий від фіналу.

— І ти вирішила, що замість того, щоб попередити мене й допомогти підготуватися, краще просто зникнути й змусити мене вважати, що ти померла?

Вона кидає на мене суворий погляд:

— Якби я залишилась, мої вороги знайшли б і тебе. Ти була беззахисною дитиною, а я не була всемогутньою. Довелося обирати.

— Чудовий вибір, — голос зривається, і я більше не можу стримувати гіркоту. — Ти ж залишила мене сиротою!

Вона робить крок назустріч, але одразу ж зупиняється, ніби щось згадавши, і різко вирівнюється.

— Це був єдиний шлях. І повір, ти ще подякуєш мені.

Я усміхаюсь із гіркотою:

— За що саме? Ти навіть не уявляєш, що сталося за останній тиждень. Староста Брюк хотів спалити мене на вогнищі, а потім нацькував мисливців. До мене прив’язався древній демон. І Страж Порожнечі ледь не вбив нас у лісі!

Маріанна дивиться на мене поглядом, у якому важко прочитати щось, окрім байдужості.

— За те, що ти жива і тут. Тепер ти в безпеці.

— У цьому немає твоєї заслуги! І сумніваюся, що з тобою взагалі можна бути в безпеці.

Вона знову дивиться на мене — з роздратуванням і дивною гордістю водночас.

— Ти справді схожа на мене в юності. Така ж зухвала і нестримна. Але час дорослішати, Еммо. Часу майже не лишилось. Печатка, яку я підтримую, тоншає. З кожним днем Порожнеча все ближче.