Розділ 14

Тінь крокує вперед, і весь мій внутрішній світ перевертається. Звук, який воно видає, схожий на скрегіт леза по склу. Повітря густішає, перетворюючись на холодний кисіль.

— Люціан, — знову шепочу я, і голос звучить хрипко навіть для мене самої. — Скажи, що це черговий твій жарт…

Демон повільно хитає головою, не зводячи очей із постаті в тінях. На його обличчі немає й краплі звичної пихатості чи легковажності, що лякає навіть більше, ніж сама потвора.

— Хотів би сказати, що так. Але ні, — тихо відповідає він. — Це не моє творіння. Це набагато гірше.

— Що значить «гірше»? Що взагалі може бути гірше за тебе? — шепочу.

— Дякую, дуже лестить, — він злегка морщиться, — але повір, ця штука… Це щось зовсім інше.

Постать знову рухається, роблячи ще один крок до нас. У мене підгинаються ноги від жаху, і я інстинктивно тягнуся за повід, намагаючись утримати коня, який нервово перебирає копитами, ніби готовий скинути мене зі своєї спини будь-якої миті.

— Люціан! — різко вигукую я. — Може, час уже тікати?!

— Певно, це мудре рішення, — погоджується демон і різко повертає свого коня. — Гони, відьмочко!

Я не чекаю повторного запрошення, вчеплююсь у гриву і вдаряю коня п’ятками по боках. Той зривається з місця, і ми мчимо вперед, не розбираючи дороги. За нами чутно огидний скрегіт і тріск гілок — потвора явно не збирається відставати.

— Воно наздоганяє! — кричу я, розпачливо озираючись через плече. — Що йому потрібно?!

— Повір, ти не хочеш цього знати! — відгукується Люціан, тримаючись поруч зі мною. — Просто гони і не озирайся!

Я так і роблю. Темні гілки хльостають по обличчю та руках, дряпають шкіру, але я майже не відчуваю болю, зосередившись на тому, щоб утриматися в сідлі. Позаду долинає скрегочуче виття, і воно звучить ближче, ніж хотілося б. Серце готове вистрибнути з грудей.

— Швидше, швидше! — підганяє Люціан. — Не гальмуй!

— Я не гальмую! — огризаюсь. — І взагалі, ти ж демон! Чому не можеш його зупинити?!

— Це не те створіння, з яким я готовий зустрітися віч-на-віч! — обурюється чоловік.

— Прекрасно, просто прекрасно! — ледь не захлинаюсь я одночасно від люті й страху.

Ми пролітаємо крізь ліс з шаленою швидкістю. Дерева миготять повз, перетворюючись на розмиту зелену масу. Вітер, гілки, волога — все б'є в обличчя. Скрегіт і тріск поступово відстають, і, після ще кількох довгих, нескінченних хвилин погоні, нарешті стихають. Ми вибираємось на більш відкриту місцевість, важко дихаємо, але з полегшенням, бо погоня скінчилася. Тепер ми з Люціаном дозволяємо собі трохи збавити темп.

Я намагаюся прийти до тями. Кінь підо мною важко дихає й голосно пирхає. Демон поруч виглядає таким же розтріпаним і стривоженим, хоч і намагається прикидатися спокійним. Його пальці занадто сильно стиснули вуздечку.

— Що це було, Люціане? — нарешті питаю я, витираючи піт із обличчя.

Він хитає головою, в очах проблискує тривога, і це знову лякає. Не часто демон дозволяє собі такі емоції.

— Це Страж, — нехотя відповідає він. — Створіння з Порожнечі. Я бачив таких у Пеклі, коли Порожнеча почала туди проникати. Повір, це було не найприємніше видовище в моєму житті…

— Порожнеча? Вторгнення в Пекло? — Я намагаюся зрозуміти, про що він говорить, але слова викликають лише більше запитань. — Чому ти раніше нічого не розповідав?

Люціан байдуже знизує плечима, але його погляд залишається настороженим, а іронічна усмішка виглядає натягнутою.

— А навіщо? Це не моя війна, відьмочко. Мене ці розбірки мало стосуються. І тебе, до речі, теж.

— Мало стосуються? — вибухаю я, не вірячи в його безпечність. — Ця штука щойно ледь не вбила нас, а ти заявляєш, що нас це не стосується?!

— Вона не вбила б нас, — втомлено зітхає демон. — Принаймні, сьогодні. Стражам потрібні страх, відчай і слабкість. Чим більше ти боїшся, тим сильнішими вони стають.

— Чудово, — бурчу я, намагаючись заспокоїтися. — Тепер ще й заборонено боятися монстрів із нічних жахіть?

— Саме так, — ухміляється Люціан, але без особливого веселощів. — Хоча, якщо ти почнеш голосно кричати, це відволіче його від мене. Тоді я не проти.

Я закочую очі, витираю піт із чола й поправляю розтріпане волосся.

— Я тебе ненавиджу, — відповідаю демону, хоча в голосі звучить втома і полегшення від того, що потвора залишилася позаду.

— Та знаю я, знаю, — відгукується він із легким зітханням. — Але повір, зараз ненависть до моєї скромної персони — це найкраще, на чому ти можеш зосередитися. З огляду на нашого... нового фаната.

— Чому ти так мало говориш? — вперто питаю я. — Зазвичай язик у тебе без кісток. Що це за Порожнеча? Чому вона проникає в Пекло? Чому не розкажеш нормально?

Люціан кидає на мене довгий погляд, і в його очах з’являється серйозність, яку я рідко бачу.

— Ти ставиш запитання, на які я сам не хотів би знати відповіді, — тихо визнає він. — Повір, є речі, яких навіть демони бояться. І Порожнеча — одна з них.

— То ти… боїшся? — здивовано питаю я, відчуваючи, як усередині знову все стискається.

Люціан фиркає й намагається знову вдати безтурботність, але я вже зрозуміла правду.

— Віддаю перевагу терміну «обережність», — з усмішкою каже демон. — Особливо коли йдеться про створіння, які не підкоряються жодним правилам.

Я ковтаю клубок у горлі. Немає сумнівів, що все серйозно. І я тільки втекла з одного Пекла — і вже потрапила в інше. Тепер за нами полюють не тільки люди Брюка, але й якесь створіння з Порожнечі, якого бояться навіть демони. Чому моє життя останнім часом не може бути хоч трохи простішим?!

— І що нам тепер робити? — питаю.

— Для початку — не панікувати, — твердо відповідає Люціан, знову натягуючи звичну насмішкувату маску. — По-друге, якомога швидше дістатися до Лондона і розібратися з усіма цими твоїми сімейними інтригами. А по-третє…

Він робить драматичну паузу, явно навмисно.